Іван Франко - Відрубність Галичини

Правда, є тут одно слабе місце. Між поляками панове à la Гендігери, раз здемасковані, не мають місця, падуть під тягарем загальної погорди; у нас подібні люди видають газети, мають у своїх руках «общества», грають роль політичну. Се знак страшно низького ступеня розвою морального в нашій суспільності, знак нашої національної немочі. Але не треба ж мішати причини з наслідками: не москвофіли зробили нас немічними; наша неміч робить їх сильними і впливовими серед нас.

Те саме треба сказати й про другу категорію москвофільства, про те москвофільство язикове, романтичне та макаронічне. Воно, певно, що не помагає нам до національного розвою, як ржа не помагає стеблу до зросту; та воно не є причиною нашого слабого розвою, а наслідком нашої слабості. Се наша дитиняча слабість, наш кір, котрий треба перебути, з котрого треба лічитися, то, певно, те, з котрого не можна отрястися, а треба вирости.

Ну, як ви отрясетеся з людей, зрештою, щирих і трудящих, та вихованих в тому, що говорять по-народному, а читати по-народному не можуть, а вид фонетики млоїть їх коло серця? Що ви з ними зробите? Назвете їх зрадниками, людьми підлими, чи що? Але в такім й анальфабети були би такими самими зрадниками, бо й вони фонетики читати не можуть. Тут лишається тільки одно: терпливість, вирозумілість на людські слабості і невтомима праця над підношенням загального рівня просвіти не тільки серед «темних» мас, але й серед ігнорантної та гордої на свою ігноранцію нашої інтелігенції. Існування сього язикового москвофільства, се наша органічна слабість, а не жодна вина, котрої б ми мусили каятися, не жоден гріх, з котрого би треба сповідатися і обіцювати поправу. Виною, гріхом, хибою моральною ми можемо вважати хіба наше загальне лінивство, безхарактерність, крутійство та лизунство, – та всі ті прикмети однаково погані чи у москвофілів, чи у народовців, чи у радикалів.

«Руська народність має розвиватися на основі чисто австрійській», – мав говорити гр. Бадені. І тут мусимо сказати: ні, не міг сього говорити! А коли говорив і ніхто з русинів не запротестував проти сього, не вказав на абсурдність тих слів, то видно, що ті слухачі і сим разом не тямили, що мають язик у роті. Руська народність, ота, що сидить від Сану аж по Кавказ, має розвиватися на основі чисто австрійській? Що ж се за основа така? Котра народність у Австрії розвивається на основі чисто австрійській? Чи поляки, чи німці, чи чехи? Здається, що кожда народність розвивається на своїй народній основі і більш ні на чім.

Що за кульпарківська ідея 33 33 Божевільна ідея (від назви околиці Львова, де була і є психіатрична лікарня). казати київлянам, полтавцям чи харківцям розвиватися на основі чисто австрійській! Та ні, навіть коли ограничити межі тої народності до Збруча і Карпат, то й тоді се речення абсурд. Як ми викинемо з основи нашого народного розвою думи козацькі, Котляревського, Шевченка, Костомарова, Антоновича та Драгоманова, а навіть Гоголя? Чи «Правда» вважає австро-рутенізм в дусі покійного Малиновського ідеалом нашого розвою? В такім разі не сумніваємося, що навіть між нашими галичанами вона не багато найде прихильників. Маси не тільки інтелігенції, але й простого народу розуміють добре, що ми насамперед русини, а потім австріяки, що ми не русини для Австрії, але австріяки для Русі, то єсть, що з Австрією в’яже нас не що більше, як та свобода, яку тут маємо, як та можність розвивати свою народність, зглядно більша, ніж є у Росії.

Та проте ми не забуваємо і не сміємо забувати, що головна сила, головне ядро нашого народу є в Росії, що там повстали і працювали та й працюють найбільші таланти нашого письменства, найкращі робітники нашої науки, що там, а не в Австрії, помимо всяких тисків виросло найкраще з усього, чим може нині повеличатися наша духовна скарбниця, що натомість у Австрії помимо хваленої опіки (вона на дуже сорокатім коні їздила) деревце нашого духового і політичного життя вийшло мізерною карлючкою, покритою поганими паростями та грибами, а зате дуже рідкими і дрантивими плодами.

І дармо «Правда» силується нас умовити, що ліва нога – то головний орган усього тіла і що все тіло повинно розвиватися відповідно до того чобота, котрий надавлює нагнітки на тій лівій нозі і що ті нагнітки – се «тривкі підвалини нашого розвою». Ми розвиваємося самі для себе і на своїй власній основі, ми мусимо бути вірні Австрії з горожанського обов’язку, але ся вірність не повинна засліплювати нас, не повинна спиняти нас від справедливої оцінки добродійств. І Австрія також не повинна забувати, що вона не ступа, в котрій би можна одну народність об другу товчи, мов логазу, але противно, що розвій поодиноких народностей, то її власний розвій, то скріплювання її сили, що свободи і полегші, давані поодиноким народностям, се капітал, що несе подвійний процент, бо раз – скріплює ті народності, а по-друге – творить їх центрами, притягаючими для братніх народностей за кордоном. Ціле фатальне нещастя Австрії є, що вона сеї простої речі ніколи не розуміла і досі не розуміє.