Іван Франко - Відрубність Галичини

«Хто хоч трохи обзнакомлений з цілим апаратом адміністраційним в нашім краю, сей мусить признати, що така «зміна системи» не може бути переведена ані протягом року, ані двох, що на се треба трохи довшого часу. Напрям, в якім працював цілий апарат адміністраційний від п’ятдесятих до кінця вісімдесятих років, не може бути в однім році накручений на інший лад, і се виразно заявляв гр. Бадені репрезентантам русинів, звертав також їх бачність на трудності, які стрічає правительство задля браку вирозумілості (тут мав на думці шовіністів поміж поляками). Щоби устали покривдження руської мови і письма в урядах, щоби урядники вміли сю мову і письмо, а се не дасться перевести в одній хвилі; все ж таки не дасться заперечити, що намісник зробив у тім напрямі почини до змін в користь русинів.

Відоме розпорядження гр. Голуховського 29 29 Йдеться про спробу латинізувати український алфавіт. Головою «азбучної комісії» в травні 1859 р. було призначено польського графа, австрійського політичного діяча консервативного напряму, намісника Галичини А. Голуховського (1812—1875). Спроби законодавчим шляхом запровадити латинський алфавіт в українську писемність викликали протести української громадськості, що їх підтримали відомі славісти Ф. Міклошич і П. Шафарик. Це примусило реакційні кола відмовитися від спроби латинізувати український алфавіт. щодо латинської азбуки було усунене розпорядженням, що власті адміністраційні мають уживати в письмах до руських сторін руської мови і письма. З намісництва, з дирекції пошт і скарбової і ради шкільної крайової почали тепер щораз тісніше відповідати руським сторонам мовою руською і руським письмом, а на урядових актах не тільки шефи сих властей, але й намісник стали підписуватися руським письмом, чого перед тим не бувало.

Устали ревізії і арештування, збори і віча відбувалися свобідніше (чим користувалися навіть (!) москвофіли й радикали), зроблено почини до помноження руських шкіл, вправ і гімназій, руських кафедр в університеті, як і до того, щоби русини занімали відповідні становища в шкільництві і в урядах, заведено фонетику в книжках шкільних». Те, що далі пише автор про звороти, виконувані д. Романчуком після проголошення «нової ери» аж дотепер і про відносини русинів до новоерських здобутків, для нас менше важне і для того ми приведемо зі статті «Правди» ще тільки одно місце – програмові постулати самого автора.

«Передовсім мусимо стояти непохитно і консеквентно на яснім і виразнім становищі народнім руськім і рішучо отрястися і визволитися від усього, що спиняє розвиток руської народності на основі чисто австрійській. Тоді ніяке правительство не сміє нам відказати потрібних до національнокультурного розвитку руської народності засобів. Тоді і поляки, хоч би й шовіністи, не матимуть оружжя против нас. І задля того треба передовсім рішучо не тільки зірвати з москвофілами, але й боротися з всіми, що допускаються якихось суперечностей або неясностей.

Ми повинні всюди користуватися правами, які прислугують нам на законній основі нашій мові і народності, поборювати і викорінювати з-посеред руської суспільності байдужність, маловаження або нехтування нашої мови і тих інституцій, які пособляють культурному розвиткові руської народності в Австрії. Нехай руська суспільність знає, що ті придбання, які ми осягнули досі для нашого національнокультурного і економічного розвитку – не «дрібні і хвилеві користі», як учить п. Романчук і «Діло», але певні і тривалі підвалини до нашого народного розвитку (кафедри руської історії, гімназії руські і руські школи взірцеві, «Дністер», субвенції для наших народних інституцій: театру, «Просвіти», Наукового товариства ім. Шевченка і т. ін.). Нехай руська суспільність навчиться не тільки цінити сі придбання і ними дорожити, але нехай і в повній мірі ними користується і тим покаже, що домагання руських послів були виправдані».

Свої уваги зачнемо з кінця. Чи автор сеї статті думає, що хтось повірить йому, коли до здобутків «нової ери» зачислює соймові субвенції для руського театру, для «Просвіти», оснування руських гімназій – речі доконані геть-геть перед «новою ерою»? І чому автор, говорячи, напр., про субвенції, не додає, що вони – малесенька частина того гроша, який складає руська людність в податках крайових і попросту смішно дрібні в порівнянні до тих субвенцій, які дає сойм на аналогічні або й не аналогічні інституції польські? Адже Краківська Академія наук бере від сойму 20 000 річно, а руська «Академія» – 2000; адже руському театрові дають ледве 7500, а на саму оперетку польську у Львові давали 8000, а на польські театри загалом, на польських співаків і співачок, іде рік-річно звиш 30 000 крайових грошей. Адже «Просвіта» дістає 1000, а на інтернат Змартвихвстанців ухвалено відразу 10 000, на місії єзуїтські 10 000, на Macierz 10 000, на «Kołka rolnicze» 10 000 і т. д. Певна річ, «добро псу муха, ніж києм поза вуха» – добро русинам і такі мізерні субвенції, які їм дають, і треба й їх використати, та треба справді песячої вірності і податливості, щоби в тих жебрацьких субвенціях бачити «певні і тривкі підвалини до нашого народного розвитку». А які певні та тривкі ті підвалини, се бачимо хоч би з того, що субвенція для «Просвіти» пару разів висіла на волоску, коли якому-небудь Поляновському, Торосевичеві або Гелеєвському не подобалося що-небудь у її виданнях, що обіцяної на 1896 р. міністеріальної субвенції для тов. ім. Шевченка не вставлено в бюджет для того, бо у Львові член ради шкільної крайової «забув» зладити реферат про видання сього товариства і що вкінці віце-президент тої ж ради шкільної крайової Бобжинський прямо загрозив товариству, що відбере йому друк шкільних книжок і постарається о відібрання субвенції (а він може це зробити!), коли товариство сяк чи так буде надалі підпирати політичні видавництва, головно ж «Діло».