Іван Франко - Відрубність Галичини

Та сим далеко не вичерпується діяльність і заслуги радикалізму. Адже Драгоманів розпочав свою пропаганду в Галичині від критики нашої тодішньої літератури, від вказівок, як треба збирати й науково використовувати етнографічний матеріал, що треба читати з европейських літератур, аби знайти вірний шлях для розвитку української літератури, від боротьби з церковним авторитетом у літературних, наукових і політичних справах і навіть – з огляду на москвофільство – від доказування потреби вживання народньої мови в літературі. А в політично-суспільних питаннях Драгоманів – хоч сам був соціалістом – не переставав вказувати, що між західноєвропейським соціалізмом і обломками консервативно-клерикального світогляду тодішньої нашої інтелігенції в Галичині є ще просторе поле демократизму з його змаганнями до політичних і суспільних реформ, на якім можуть працювати для народу всі ті, кому соціалізм видасться занадто крайнім або утопійним напрямком.

Сі уваги вистануть, щоб показати, що український радикалізм обіймав усі явища духового життя народу. А дослід над нашим розвитком показує, що скрізь викликав він глибокі переміни, так, що тепер в усіх областях нашого життя можна знайти елементи, які в наше життя вніс радикалізм.

Як один з творців і провідників українського радикалізму Франко своїм великим талантом найбільше причинився до тих перемін, які радикалізм викликав у життю нашої суспільності.

Виступаючи з своєю пропагандою в Галичині, Драгоманів хотів був поставити своєю девізою «destruam et aedificabo» (зруйную і збудую), одначе признав її занадто смілою і тому змінив її на: «destruam et aedificabitis» (зруйную, а ви збудуєте). Тою первісною девізою Драгоманова можемо найліпше схарактеризувати діяльність Франка: се було справді руйнування й будування, руйнування старого й будування нового, яке означає новий, вищий ступінь в нашім національнім розвитку. Завдяки свому великому талантові будував Франко те нове в усіх областях духового життя народу, зоставляючи скрізь печать свого духа.

Ведений реформаторським запалом, почасти також заставлений обставинами, Франко не обмежував своєї діяльності на український народ. Він вірив у побіду своєї ідеї, вірив, що вона принесе нове життя його народові й, щоб прискорити прихід тої хвилі, не жалів праці також для польського громадянства, думаючи, що коли його ідея там затріумфує, тоді поляк перестане бачити свій національний обов’язок в обороні польського панування над українським народом. Ведений сею вірою, Франко поклав чималі заслуги для розвитку соціалізму серед поляків, не щадив праці, щоб покликати до життя й поставити на ній польську людову партію, працював не тільки як чорнороб, але також в ім’я ідеї в польській пресі. І не була се фраза, тільки дійсне признання заслуг, яким закінчив посмертну згадку про Франка «Kurjer Lwowski», пишучи: «Честь пам’яті письменника, який також польське письменство збагатив своїм пером!»

Ми бачили, як ся часть діяльності Франка покінчилася, і чули його власні слова про той кінець. Яко літературний критик Міцкевича міг Франко під вражінням хвилі бути несправедливий. Але чи він сам не був зраджений? Чи не зрадила його віра його в те, що працюючи для польського громадянства, працює для свого власного народу, чи не зрадили його польські товариші праці, польське громадянство, для якого він працював? Ті польські гурти, яких він уважав своїми товаришами по ідеї, зростали – також завдяки його праці – в силу та значіння. Але рівночасно з сим займали вони щораз більше вороже, непримирливе становище супроти змагань українського народу до самостійного життя. І коли польський соціально-демократичний публіцист Гекер у краківськім «Naprzod-і» в посмертній статті про Франка підносить, що Франко в соціалістичнім катехизмі з 1878 р. «став на становищі незалежности Польщі», – то дух Франка міг би йому відповісти з-за могили: «Так, я був за вільною Польщею, але ви, польські соціалісти, мої товариші по ідеї й праці, зрадили мене й хочете, щоб Україна була невільницею вашої вільної Польщі!»

Про політично-суспільні погляди Франка вже сказано, що він у своїм соціалізмі був еклектиком. Не належав він до ніякої соціалістичної школи, ані не витворив своєї власної доктрини, тільки робив вибір з ріжних соціалістичних доктрин. Ще найбільше підходив би він до тих напрямків у соціалізмі, які під окликом протесту проти односторонності марксизму виявилися як «ревізіонізм» у Німеччині, «реформізм» в Англії і т. ін. Під кінець своєї політичної діяльності своєю участю в заснуванню національно-демократичної партії зазначив він, що не стільки прикладає ваги до форми суспільного устрою в будучності, скільки до змагань до політично-суспільних реформ у межах сучасної можливості.