Іван Франко - Відрубність Галичини

У додатку до тих змагань виринула справа руська. Виринула з джерел природних правом історичної конечності, але коли в тій завірюсі натрапила на опір із боку поляків, навіть таких світлих, як Август Бельовський (гл. його статті в «Dzienniku Narodowym»), і коли притім огорнула головно людові маси та духовенство, тісно зв’язане з ними, то не диво, що природним ходом подій оперлася також о уряд проти поляків, так само проти шляхти (з суспільно-політичних причин), як і проти демократів та доктринерів (головно з національних причин). Особливо руські гвардії народні, що почали творитися в серпні за почином Івана Борисикевича 2 2 Знаю се з розмови з ним самим. У т. СХІ Записок Наукового товариства ім. Шевченка (р. 1913, кн. 1) подав І. Кревецький основну працю «Проби організування руських національних гвардій у Галичині 1848—1849». Наведу там статтю «Зорі Галицької» під заголовком «Про народну гвардію або сторожу» (ч. 20, із дня 26 вересня), а також надруковану у ч. 21 відозву про ту саму справу треба признати писанням Борисикевича. , а далі з’їзд руських учених, що відбувся у Львові в жовтні та в очах поляків був грізною та небезпечною демонстрацією проти їх змагань, рішуче вплинули на доведення відносин крайових до крайнього напруження та на приспішення катастрофи.

Киньмо оком на стан партій та напрямів у переддень катастрофи, бо се поможе нам зрозуміти її. Центральний уряд був у значній мірі здезорганізований та безвладний, маючи проти себе майже всю інтелігентну суспільність. Одинокою його підпорою було військо та селянство, яке скрізь, у Східній та Західній Галичині, явно виступало проти сторонників руху та само добровільно ставило варти по дорогах, відбувало наради та висилало петиції до віденського сойму за поділом Галичини та в справах сервітутових. Військо було до крайності роздразнене ненастанним поготов’ям; те роздразнення збільшав раз у раз неможливий тон преси та щоденний вид рухів гвардій народових. Не минав майже ані один день, у якім би десь не прийшло до стичок та бійки наслідком провокацій чи то з одного, чи з другого боку. У Львові тим часом у таборі народовім кипіла боротьба партій. Rada Narodowa, що відіграла таку важну роль в мартових днях, у вересні та жовтні вже втратила свій переважний вплив, і мала його тим менше, чим завзятіше хотіла грати роль диктатора або якогось конвенту національного в краю. Вона хотіла бути головним органом «політики польсько-угорської», се значить змагання, що йшло до повстання проти Австрії в злуці з уграми. Один із президентів тої ради Дзержковський та її член адвокат Дунецький були вислані на чолі численної депутації на Угорщину, аби оглянути терен і заключити умови. На жаль, одначе, діяльність у самім нутрі ради народової не дописувала. Дня 18 жовтня розв’язався комітет, вибраний нею для запомагання емігрантів, що вертали з заграниці. Сей комітет, зложений із 26 членів та такого ж числа заступників, не вважаючи на щедро напливаючі складки та майже силою збирані по провінції податки, лишив 1000 ринських довгу. Се був великий скандал. Не меншим скандалом було те, що Rada Narodowa погребла важну та жизненну думку домашнього конгресу, в якім мали взяти участь усі стани, всі корпорації, всі редакції, товариства і т. ін. Проект того з’їзду вийшов був від людей уміркованих, хоч і не сервілістів, які бажали не революції quand meme 3 3 Все ще (фр.) . , але тільки суспільної реформи.

Бачачи неможність спільного ділання з Радою Народовою, ті елементи, «прихильники ідеї про всевладність люду, демократи, радикали та всякого роду соціалісти», як самі вони називали себе, згуртувалися коло «Gazety Powszechnej», переміненої пізніше на «Postęp», якої видавцями були Кароль Відман, Євгеній Хшонстовський, Ян Захаріясевич і Генрик Сухецький 4 4 Перший і останній із них були урядниками львівського магістрату. Євг. Хшонстовський був дідичем у Західній Галичині і потерпів довголітнє ув’язнення в Куфштайні за участь у демократично-революційних конспіраціях 1830-х рр. Сухецький погиб у львівськім ратуші в часі його пожежі наслідком бомбардування. . Той часопис, який треба зачислити до найліпше редагованих галицьких видавництв, зробився незабаром органом виділу міського, що зав’язався дня 9 жовтня, далі органом головної коменди гвардії народової. Він був противний союзові з уграми, гаряче промовляв за розумне і справедливе трактування справи руської, за скликанням домового конгресу, для якого виставлено ось яку програму, досі не позбавлену життєвого інтересу. Конгрес мав обдумати способи до заспокоєння ось яких крайових потреб: 1) устрою громад на основах чисто народних, свобідних та демократичних; 2) регуляції відносин колишніх підданих, служебностей церковних та домінікальних на основах, прийнятих соймом державним і при помочі місцевих комісій; 3) національного виховання; 4) розширення прав гвардії народової; 5) реорганізації всіх нижчих і вищих урядів; 6) гарантії за торгівлю крайовими виробами; 7) заведення нових судів; 8) розширення статуту товариства кредитового земельного на всі селянські ґрунтові гіпотеки, отже, також на ґрунти рустикальні; 9) відділення адміністрації політичної та фінансової Галичини від цілості держави, аби наш край не був визискуваний для інтересів, що лежать поза його інтересами та добром, і був метою сам для себе; 10) поєднання релігійних обрядів, реформи інституцій духовних та церковних, відлучення церкви від держави, надання всіх прав громадянства священикам та по знесенню десятин, месового 5 5 Податок за відправу меси. і т. ін. забезпечення їм удержання з інших джерел, і нарешті 11) скликання сойму крайового на якнайширшій основі виборчій, а власне такій, аби на кождих 25 тисяч громадян припадав один посол».