Jules Verne - Таємничий острів

Настав вечір. На місто впала непроглядна пітьма. Густий туман клубочився над землею. Із безодні чорного неба сіявся мокрий сніг, мжичило. На вулицях Річмонда не було ні душі. У таку негоду влада навіть не тримала на майдані варту для охорони повітряної кулі.

О пів на десяту Сайрус Сміт та його супутники з різних боків підійшли до майдану, оповитого пітьмою, бо пориви вітру загасили всі газові ліхтарі. Важко було навіть розгледіти величезну кулю, притиснуту до землі ураганним вітром. Кулю тримав міцний канат, прив’язаний до кільця, вправленого у бруківку.

Сайрус Сміт, Ґедеон Спілет, Наб і Герберт мовчки зайняли місця в гондолі. Пенкроф тим часом, за наказом інженера, відв’язував мішки з баластом. Сайрусу Сміту залишалося лише дати сигнал вирушати.

Саме тоді в гондолу вскочив пес. Це був Топ, вірний Сайрусів собака, що нарешті наздогнав свого господаря. Сміт хотів прогнати його, боячись, що пес перевантажить гондолу, та за нього заступився Пенкроф:

– Та нехай залишається!.. Викиньмо краще з гондоли ще два мішки з піском! – ударом ножа він перерубав канат – і куля навскіс злетіла в повітря.

Читачі вже знають, що з п’ятьох чоловіків, що покинули Річмонд 20 березня, четверо 24 березня потрапили на безлюдний берег за сім тисяч миль від своєї батьківщини. П’ятий пасажир, якого бракувало і на пошуки якого одразу кинулися решта, був не хто інший як інженер Сайрус Сміт.

П’ята вечора. – Зникнення одного пасажира. – Набів розпач. – Пошуки на півночі. – Острівець. – Тривожна ніч. – Туман. – Наб пливе у вир. – Вид із землі. – Перехід протоки вбрід.

Очевидно, інженера змило хвилею в море. Його вірний чотирилапий друг без принуки стрибнув у воду на допомогу своєму господареві.

– Уперед! – гукнув кореспондент.

І всі четверо повітроплавців з пошкодженого аеростата, забувши про втому і голод, умить кинулися шукати товариша.

– Уперед, хутчіше! – розпачливо гукав Наб.

– Так, Набе, вперед! – підхопив Ґедеон Спілет. – Ми знайдемо його.

– Живого?

– Звісно, живого!

– А він уміє плавати? – спитав Пенкроф.

– Авжеж, – сказав Наб. – До того ж із ним Топ…

Моряк, прислухавшись до ревіння океану, тільки похитав головою. Інженер впав у воду не далі, ніж за півмилі від місця, де куля приземлилася на берег. Якщо йому вдалося дістатися до землі, він мав би вийти на суходіл десь поблизу.

Пасажири кулі вирушили до північного краю цієї невідомої землі. Вони йшли піщаним зритим ґрунтом, час від часу зупинялися і голосно кликали інженера. Вони сподівалися, що навіть якщо сам Сміт не зможе відповісти на їхні поклики, то, почувши голоси, загавкає пес.

Але ніч відповідала тільки завиванням вітру і шумом прибою. Маленький загін постояв якийсь час і попростував далі, не проминаючи жодного вигину узбережжя. Так через дві милі подорожні знову дійшли до місця, де нещодавно висадилися.

– Ми потрапили на острів, – вигукнув Пенкроф, – і тепер пройшли його весь із одного кінця до другого!

Чи був цей кам’янистий безживний острівець, сумний притулок морських птахів, пов’язаний з якимось більшим архіпелагом? Зараз важко було сказати… Проте гострий зір моряка, який звик вглядатися в нічну пітьму, помітив на заході примарні обриси якоїсь гористої землі. Перевірити, чи не помилився Пенкроф, було неможливо. Пошуки інженера довелося відкласти до ранку.

– Мовчання Сайруса ще нічого не означає, – сказав кореспондент. – Може, він поранений, оглушений… або непритомний. Тож не зневіряймося!

Моряк запропонував розкласти де-небудь на острівці багаття, яке стало б дороговказом для інженера. Та ні дерев, ані бодай сухого хмизу не знайшли. Каміння й пісок – усе, що було навколо.

Потягнулися довгі сумні години чекання. Ніч запала холодна. Бідолашні втікачі хапали дрижаки й цокотіли зубами, але, здавалося, не помічали дошкульної холоднечі. Забувши про втому, вони блукали по безлюдному острівцю й повсякчас поверталися до його північного краю, що був найближче до місця катастрофи. Вони то кричали, то, затамувавши подих, знову прислухалися, чи не відгукнеться хто з морських просторів. Море поступово стихло, і тоді на гучний Набів поклик один раз ніби відповіла луна. Герберт звернув на це увагу Пенкрофа.

– Отже, десь поблизу є якась земля, – сказав він. Моряк ствердно кивнув.

Приблизно о пів на сьому ранку туман, що кілька годин тому обліг усе довкола, нарешті почав розвіюватися. Він згущався вгорі, зате рідшав унизу. І поступово острівець постав перед утікачами увесь, ніби виринув із хмар. Потім показалося й море, безкрає на сході й оточене скелястим берегом на заході. Цей берег відокремлювала від острівця вузька протока з доволі стрімкою течією.