O. Henry - Шляхи долі

– Тут розмовляють іспанською, – сказав консул, – вам потрібен буде перекладач. Я буду радий якось вам допомогти. Якщо будете купляти землю під фрукти чи захоче-те отримати пільги, вам знадобиться хтось, хто знає що тут і до чого.

– Я говорю іспанською, – сказав Малий, – разів у дев’ять краще, ніж англійською. Там, звідки я родом, усі нею розмовляють. І я не планую щось купляти.

– Ви говорите іспанською? – задумано сказав Такер. Він уважно розглядав Малого.

– Ви й схожий на іспанця, – продовжив він. – І ви з Техасу. І вам напевно не більше двадцяти чи двадцяти одного року. Цікаво, як у вас із витримкою.

– А вам треба прокрутити якусь справу? – спитав техасець із несподіваною проникливістю.

– А ви відкриті для пропозицій?

– Навіщо заперечувати? – сказав Малий. – Я встряв у невеличке заворушення зі зброєю в Ларедо й завалив білого. Під рукою не опинилося жодного мексиканця. От я і приїхав у ваш папуго-мавпячий край, щоб трохи понюхати іпомеї і нагідки. Sabe , розумієте?

Такер підвівся і зачинив двері.

– Покажіть руки, – сказав він.

Він взяв Малого за ліву руку й пильно оглянув долоню.

– Може і вийти, – сказав він схвильовано. – Плоть у вас міцна, як дерево, і здорова, як у немовляти. Загоїться за тиждень.

– Якщо хочете втягнути мене в кулачні бої, – сказав Малий, – то не спішіть ставити гроші. Якщо на пістолетах – я в ділі. Але ніяких бійок голіруч, я не буду дряпатися, як дамочка на чаюванні.

– Ні, усе простіше, – сказав Такер. – Станьте сюди, будь ласка.

Він показав через вікно на двоповерховий побілений будинок із широкими верандами, який виринав із темно-зеленого тропічного листя на порослому деревами пагорбі, що спускався до моря.

– У тому домі, – сказав Такер, – старий кастильський джентльмен із дружиною не можуть дочекатися, щоб стиснути вас в обіймах і набити ваші кишені грішми. Там живе старий Сантос Урік. Йому належить половина копалень країни.

– Ви що, блекоти об’їлися? – спитав Малий.

– Сідайте, – сказав Такер, – і я все вам розповім. Дванадцять років тому вони втратили дитину. Ні, він не помер – хоча багато дітей помирають тут від того, що п’ють сиру воду. Він був малим дияволеням, хоч і мав всього вісім років. Усі це знали. Якісь американці, які приїхали сюди з надією знайти золото, мали листи для сеньйора Уріка й не могли натішитися там хлопчиком. Вони забивали йому голову розповідями про штати; і десь за місяць після їхнього від’їзду дитина зникла. Напевно, він сховався в бананах і поплив у Новий Орлеан на вантажному пароплаві. Кажуть, після цього його раз бачили в Техасі, але ніхто від нього нічого не чув. Старий Урік потратив тисячі на його пошуки. Найтяжче переживала це мадам. Малий був її життям. Тепер вона носить жалобу. Але кажуть, вона вірить, що одного дня він до неї повернеться, і не втрачає надії. На тильному боці долоні в хлопчика витатуйований орел, який несе горобця в пазурах. Це герб старого Уріка, чи щось таке, що він успадкував в Іспанії.

Малий повільно підняв ліву руку й із цікавістю її розглядав.

– Саме так, – сказав Такер, тягнучись через стіл по пляшку контрабандного бренді. – А ви не дурний. Я можу сам все зробити. Не просто так же я був консулом у Санда-кані? Я аж тепер зрозумів. За тиждень орел буде так глибоко у вашій шкірі, ніби ви з ним народилися. Я запасся голками й чорнилом, ніби знав, що одного дня ви тут опинитеся, містере Далтон.

– Чорт, – сказав Малий. – Я думав, що назвав своє ім’я!

– Добре, тоді, «Малий». А як вам сеньйор Уріке, на зміну?

– Не пригадую, щоб я колись розігрував зі себе сина, – сказав Малий. – Якщо в мене й були якісь батьки, то вони вмерли ще до того, як я заговорив. То який ваш план?

Такер схилився на стіну й виставив склянку на світло.

– Тепер ми наблизилися, – сказав він, – до питання: як далеко ви готові зайти?

– Я вам розповів, чому я тут, – просто відповів Малий.

– Гарна відповідь, – сказав консул. – Але дуже далеко заходити не доведеться. План такий. Я зроблю вам розпізнавальне татуювання, а тоді сповіщу старого Уріке. А поки що я ознайомлю вас зі сімейною історією, щоб ви могли підтримувати розмову. Зовнішність у вас відповідна, іспанську знаєте, фактами володієте, можете говорити про Техас, татуювання теж буде. Коли я повідомлю їм, що повернувся їхній повноправний спадкоємець і чекає звістки, чи готові його простити й прийняти, що, гадаєте, станеться? Вони примчать сюди й повішаються вам на шию. А закінчиться вистава закусками та прогулянкою по фойє.