O. Henry - Шляхи долі

Тож через три дні він стояв на березі в Корпус-Крісті й милувався легенькими брижами спокійного моря.

Капітан Бун зі шхуни «Вітряна» стояв біля свого човна, який хитався на прибою під наглядом члена екіпажу. Він був готовий відпливати, коли зрозумів, що забув такий предмет першої необхідності, як тютюн для жування. По забраклий вантаж відрядили моряка. Тим часом капітан походжав по піску, жуючи, лаючись, запаси з кишені.

До краю води підійшов стрункий, жилавий юнак у високих чоботах. Обличчя він мав ще хлопчаче, але якась передчасна суворість натякала на чоловічий досвід. Він мав темну від природи шкіру; а сонце й вітер життя просто неба зробили її кавово-коричневою. Волосся було чорне та пряме, як в індіанця; його обличчя ще не піддавалося випробуванням бритвою; очі були холодні й сині. Він ходив, трохи відставивши ліву руку від тіла, бо міські поліцейські скоса дивляться на револьвери сорок п’ятого калібру, а коли їх носити в проймі сорочки, то трохи випирають. Він подивився повз капітана Буна на затоку з неупередженою і холодною гідністю китайського імператора.

– Думаєш купити цю затоку, друже? – спитав капітан, який був у саркастичному настрої від того, що щойно заледве врятувався від подорожі без тютюну.

– Та ні, – спокійно відповів Малий, – Не думаю. Я раніше ніколи її не бачив. Просто дивився. А ви її продаєте?

– Не в цій подорожі, – сказав капітан. – Можу надіслати вам за накладною платою, коли повернуся з Буенас-Тьєрас. А ось і наш бевзь із тютюном. Я мав підняти якір ще годину тому.

– А то ваш корабель он-там? – спитав Малий.

– Мій, – відповів капітан, – якщо ви називаєте шхуну кораблем, і якщо я брешу. Але вона належить Міллеру й Ґонсалесу, а перед вами простий шкіпер, Семюель К. Бунер.

– Куди ви пливете? – спитав біженець.

– У Буенеас-Тьєррас, узбережжя Південної Америки – забув, як та країна називалася, коли я був там останній раз. Вантаж – дерево, рифлене залізо й мачете.

– А що то за країна? – спитав Малий, – холодна чи спекотна?

– Тепленька, друже, – сказав капітан. – Але що стосується прекрасних краєвидів і географії – типовий втрачений рай. Кожного дня тебе будить спів червоних пташок із сімома пурпуровими хвостами та легенький бриз, який віє між кущиками троянд. А місцеві ніколи не працюють, бо можуть назбирати повні кошики найкращих фруктів, не встаючи з ліжка. Там нема неділь, нема криги, нема орендної плати, нема турбот, нема ніякого сенсу й узагалі нічого нема. Чудова країна, щоб поспати й почекати, поки щось підвернеться. Усі наші банани, помаранчі, ананаси й урагани – звідти.

– Мені подобається! – сказав Малий, нарешті виказуючи інтерес. – Скільки з мене, щоб ви мене зі собою взяли?

– Двадцять чотири долари, – сказав капітан Бун, – їжа й перевезення. Каюта другого класу. Першого класу в нас немає.

– Може розраховувати на моє товариство, – сказав Малий, стягуючи торбу з оленячої шкіри.

Він виїхав у Ларедо на свою традиційну гулянку з трьомастами доларами в кишені. Дуель у Вальдоса скоротила час його забав, але зберегла двісті доларів на втечу, до якої вона ж і спричинила.

– Добре, друже, – сказав капітан. – Сподіваюся, твоя мама не буде мене звинувачувати у втечі своєї дитини, – він кивнув одному з екіпажу. – Нехай Санчес допоможе тобі забратися на шхуну, щоб ти ноги не намочив.

Такер, консул Сша в Буенас-Тьєрас, ще не напився. Була щойно одинадцята година; а він ніколи не досягав бажаного стану блаженства – стану, в якому він співав старі сентиментальні водевілі й кидався у свого крикливого папугу банановими шкурками – до години четвертої. Тому, коли він визирнув з гамака на чиєсь покашлювання і побачив Малого, який стояв у дверях консульства, він ще міг проявити гостинність і ввічливість, як і личило представнику великої нації.

«Не завдавайте собі клопоту», – спокійно сказав Малий. «Я тільки забіг на хвилинку. Мені сказали, що тут прийнято з’явитися у вас, перш ніж починати тур містом. Я щойно прибув кораблем із Техасу».

– Радий вас бачити, містере… – сказав консул.

Малий засміявся.

– Спраґ Далтон, – сказав він. – Смішно чути, як це звучить. У Ріо Ґранде мене називають Малий Льяно.

– А я Текер, – сказав консул. – Візьміть собі плетене крісло. Якщо ви приїхали інвестувати, вам знадобляться кілька порад. Тут вас обдеруть до останнього золотого зуба, якщо не зрозумієте системи. Хочете спробувати сигару?

– Дуже дякую, – сказав Малий, – але я і хвилину не протягну без своїх самокруток, – сказав Малий і дістав із кишені маленький мішечок.