O. Henry - Шляхи долі

Через чотири дні подорожі ми перетнули передгір’я і гори, при цьому переходили вбрід крижані течії, які звивалися довкола кострубатих вершин, дерлися по скелях над страшними проваллями, повзли, затамувавши подих, через хиткі мости над бездонними ущелинами.

Ввечері сімнадцятого ми розбили табір біля маленького струмка на голих пагорбах за п`ять хвилин до Аґуас-Фріас. На світанку ми мали вирушати далі.

Опівночі я стояв біля свого намету й дихав свіжим холодним повітрям. Зорі яскраво світили на безхмарному небі, надаючи йому безмежної глибини, яка відкривалася, коли дивитися на віддалі з темряви брудної землі. Майже в зеніті була планета Сатурн; і наполовину усміхаючись, я спостерігав за зловісною червоною іскрою її злобної супутниці – демонічної зірки нещасть Кірні. А тоді мої думки поблукали через пагорби до сцени нашого близького тріумфу, де благородний герой дон Рафаель чекав нашого прибуття, щоб запалити нову сяючу зірку на небосхилі націй.

Я почув шелест глибоко в траві праворуч, повернувся і побачив Кірні, який прямував до мене. Він був весь обідраний, мокрий від роси й кульгав. Капелюха тачеревиків на ньому не було. На одну стопу він намотав тканину з травою. Але те, як він підійшов, виказувало в ньому чоловіка, який усвідомлював свої чесноти й не потерпить відмови.

– Що ж, сер, – сказав я, холодно витріщившись на нього, – наполегливості вам не бракує, тому не бачу причин, чому б вам нас остаточно не занапастити.

– Я тримався на півдня позаду, – сказав Кірні, пірнаючи по камінець у пов’язці хворої ноги, – тому моє невезіння вас не зачепить. Не міг нічого зі собою вдіяти, капітане; хочу бути в грі. Подорож видалася важка, особливо що стосується кухні. Внизу ще завжди були банани й помаранчі. Але чим вище, тим гірше; хоча ваші люди залишили на кущах вдосталь козячого м’яса. Ось ваша сотня доларів. Ви майже на місці, капітане. Дозвольте мені завтра битися.

– Нізащо я нічому не дозволю тепер зашкодити моїм планам, – сказав я, – ні злим планетам, ні промахам простих смертних. Але он там вже Аґуас-Фріас, п’ять миль чистої дороги. Я налаштований не зважати ні на Сатурн, ні на його сателіти – нікому не вдасться зіпсувати наш успіх. У жодному разі я не відмовлю сьогодні такому виснаженому мандрівникові, такому доброму солдату, як ви, лейтенанте Кірні. Намет Мануеля Ортіса біля найяскравішого багаття. Будіть його і скажіть, хай забезпечить вас їжею, ковдрами й одягом. Ми вирушаємо на світанку.

Кірні мені швидко подякував і пішов.

Заледве він зробив із десяток кроків, як навколишні пагорби залило яскраве світло; зловісний, наростаючий, свистячий звук, ніби звідкись виривається пара, заповнив мені вуха. За ним десь далеко вдарив грім, і гуркіт від нього все наростав. Цей страшний шум досягнув кульмінації в жахливому вибуху, який, здавалося, струснув пагорби, як землетрус; світло стало настільки яскравим, що я закрив рукою очі, щоб не осліпнути. Думав, що настав кінець світу. Я не міг придумати, яке ж природне явище могло б це пояснити. Мої думки плуталися. Оглушливий вибух перейшов у рев і гуркотіння, які йому передували; і крізь це я почув страхітливі крики моїх солдатів, якізірвалися, спотикаючись, зі своїх лож і розбігалися хто куди. Також я почув крики Кірні: «Звинуватять мене, звичайно, але що це за біс, Франсіс Кірні і сам не знає».

Я відкрив очі. Пагорби були на місці, темні й непохитні. Значить, це не вулкан і не землетрус. Я подивився вверх на небо й побачив щось подібне на хвіст комети, що перетинало зеніт і простягалося на захід – вогняний хвіст, який щомиті ставав тьмянішим і вужчим.

– Метеор! – крикнув я. – Впав метеор. Небезпеки немає.

А тоді всі звуки втомилися в несамовитому крику, що вирвався з горла Кірні. Він підняв обидві руки над головою і стояв навшпиньках.

– ФЕБИ БІЛЬШЕ НЕМА! – кричав він на повні легені. – Впала й полетіла до пекла. Дивіться, капітане, червоноголове нещастячко розлетілося на друзки. Не справилася з Кірні й захлинулася власною злобою. Більше не буде ніякого Невезучого Кірні. Ох, возрадуймося!

Я підняв голову й побачив, що Сатурн на місці. Але червоного мерехтливого вогника поряд, на який Кірні вказував мені як на його нещасливу зірку, уже не було. Ще півгодини тому я його бачив; сумніву не залишалося – сили природи скинули її з неба.

Я поплескав Кірні по плечі.