O. Henry - Шляхи долі

Дрібніша зброя і провізія вже були на березі, і гурти чоловіків переносили все це в табір. Один кулемет вже теж безпечно приземлився; інший же якраз піднімали над краєм судна. Я зауважив, що Кірні носився на борту зі завзяттям десятьох, виконуючи роботу п’ятьох. Думаю, він перестарався, коли побачив мене з Карлосом. Кінець мотузки вільно звисав з одного боку приладдя. Кірні бурхливо стрибнув і його впіймав. Щось тріснуло, засичало й задиміло, Ґатлінґ прорвав дно плоскодонки й поховав себе на глибині семи метрів води та ще двох метрів намулу.

Я обернувся до цієї сцени спиною. Я чув голосні крики Карлоса, надто гіркі, щоб виокремити з них слова. Почув, як невдоволено бурчить екіпаж і сипить прокляттям Торрес, штурман – не міг на це дивитися.

До вечора в таборі трохи відновився порядок. Військові правила не було чітко встановлені, і чоловіки групувалися біля вогнищ кількох польових кухонь, грали в азартні ігри, співали народних пісень або велемовно обговорювали непередбачувані обставини, які можуть випасти на нашому шляху до столиці.

До мого намету, розбитого близько від головного лейтенанта, прийшов Кірні, невгамовний, усміхнений, із блиском в очах, ніщо не виказувало в ньому ударів лихої зірки. Його вираз більше нагадував героя-мученика, чиї випробування були такими величними за своїм походженням, що він навіть увібрав від них трохи слави й престижу.

– Що ж, Капітане, – сказав він, – думаю, ви розумієте, що Невезучий Кірні все ще в ділі. Шкода того кулемета. Треба було тільки повернути його на пару сантиметрів від поручнів; тому я вхопив кінець мотузки. Хто б міг подумати, що моряк – нехай це й сицилійський незграба на банановому судні – зав’яже лінь на бантик? Не думайте, Капітане, що я намагаюся ухилитися від відповідальності. Таке моє щастя.

– Є люди, Кірні, – сказав я серйозно, – які йдуть по життю, звинувачуючи удачу й випадок у тих помилках, які є результатом їхніх власних вад і некомпетентності. Я не кажу, що ви один із них. Але якщо всі ваші нещастя ведуть до малюсінької зірочки, нам пора задуматися про кафедри моральної астрономії в університетах.

– Не розмір зірки має значення, – сказав Кірні, – а її якість. Так само, як із жінками. Саме тому найбільшим планетам дають чоловічі імена, а маленьким зірочкам – жіночі – щоб ніхто не міг з ними розквитатися. Уявіть, якби моя зірка називалася «Агамемнон» чи «Біл Маккарті», чи ще якось так, замість «Феби». Кожного разу, коли один із цих хлопців натискав би кнопку чергового лиха й посилав мені нове нещастя, я міг би сказати їм все, що про них думаю. Але до Феби так не звернешся.

– Ви про це жартуєте, Кірні, – сказав я, без усмішки. – Але мені не до жартів від того, що мій Ґатлінґ загруз у болоті на дні ріки.

– Щодо цього, – сказав Кірні, відразу покидаючи свій веселий настрій, – я вже зробив, що міг. У мене є трохи досвіду в підніманні каміння на каменоломні. Ми з Торесом вже з’єднали три сталеві троси й протягнули їх від корми пароплава до дерева на березі. Ми спустимо такелаж і вже завтра до полудня кулемет буде на твердій землі.

Неможливо було довго сердитися на Невезучого Кірні.

– Ще раз кажу, – сказав я йому, – ми відкидаємо питання удачі. Ви колись муштрували ненавчених вояків?

– Я рік був першим сержантом й інструктором, – сказав Кірні, – Чилійської армії. І капітаном артилерії ще одної.

– А що сталося?

– Перестріляли до останнього солдата, – сказав Кір-ні, – під час революцій проти Балмаседи.

Якось нещастя народженого під злою зіркою обернулися до мене комічною стороною. Я ліг на постіль із козячої шкіри й сміявся, аж луна лісом пішла. Кірні вишкірився: «Я ж казав вам».

– Завтра, – сказав я, – я відряджу сто людей під твоїм командуванням на навчання з користування зброєю і пересування. Отримаєте звання лейтенанта. А тепер, заради Бога, Кірні, – закликав я його, – постарайтеся побороти свої забобони. Може, невдачі, як і будь-які гості, зупиняються там, де їх чекають. Викиньте зорі з голови. Дивіться на Есперадо як на свою щасливу зірку.

– Дякую, капітане, – тихо сказав Кірні. – Я постараюся зробити все, що в моїх силах.

До полудня наступного дня затонулий Ґатлінґ було врятовано, як Кірні й обіцяв. Тоді Карлос, Мануель Ортіс і Кірні (мої лейтенанти) роздали загонам вінчестери й одразу ж провели їм навчання. Ми не зробили жодного пострілу, навіть холостими, щоб не порушувати тишу узбережжя Есперадо; і ми не мали жодного бажання озвучувати жодні попередження продажному уряду, поки в них не було повідомлення про свободу чи припинення утисків.