Френсіс Фіцджеральд - Загадкова історія Бенджаміна Баттона

До того ж Бенджамін усвідомив, що його більше й більше надихають прості щасливі моменти. Завдяки такому прагненню до задоволення він став першим власником автомобіля в Балтиморі. Зустрічаючи Бенджаміна на вулиці, його однолітки зазвичай заздрісно дивилися на картину, повну здоров’я та життєдайності.

– Він, здається, з роками все стає молодшим, – вони зазначали. І якщо старому Роджерові Баттону, якому було тепер шістдесят п’ять, із перших літ не вдалося пристойно привітати свого сина, то тепер він спокутував свої гріхи, ледь не поклоняючись йому.

І тут ми змушені підійти до неприємної частини оповіді, про яку слід згадати мимоволі. Була лише одна річ, що хвилювала Бенджаміна Баттона; його перестало вабити до своєї дружини.

У цей час Хільдегарда мала тридцять п’ять років та чотирнадцятилітнього сина Роска. У перші роки їхнього подружнього життя Бенджамін її боготворив. Та час проходив, і її волосся, що вилискувало міддю, набуло неприємного, коричневого відтінку, голубий лазурит очей потьмянів і перетворився на колір дешевої глини – ба більше, найгіршим було те, що вона стала безчуттєвою, надто спокійною, надто безтурботною, надто в’ялою у своїх бажаннях та неперебірливою у своїх смаках. Як наречена, саме вона «витягувала» Бенджаміна на танці та світські обіди – зараз же все стало навпаки. Вона з ним виходила у світ, проте без ентузіазму, поглинена вічно сущою інерцією, яка одного дня заволодіває нашим життям та залишається з нами до смерті.

Бенджамінове невдоволення зростало. Під час спалаху Іспансько-Американської війни в 1898 році його домівка стала для нього такою холодною, що він вирішив добровільно піти в армію. Використовуючи свої зв’язки в бізнесі, він отримав звання капітана, а проявивши блискучі здібності, був підвищений до чину майора, а потім – підполковника, коли брав участь у відомій битві при Сан-Хуан Хіллі. Він був легко поранений та нагороджений медаллю.

Бенджамін так звик до бурхливого й неспокійного воєнного життя, що не міг його кинути, та справи вимагали його присутності, тож він подав у відставку й повернувся додому. На вокзалі його зустріли звуки урочистого оркестру, що супроводжували до будинку.

Хільдегарда зустрічала його з веранди, розмахуючи великим шовковим прапором, і навіть тоді, коли він поцілував її, тужливе серце відчуло, що ці три роки взяли своє. Це була жінка сорока літ, крізь волосся якої пробивалися слабкі сиві пасма. Її вигляд привів його до відчаю.

Піднявшись у свою кімнату, він подивився на свій відбиток у старому дзеркалі – підійшов ближче й глянув на своє обличчя з тривогою, порівнюючи його з фотографією, зробленою ще до війни.

– Господи! – вигукнув він.

Процес продовжувався. Не було й сумніву, зараз він мав вигляд чоловіка тридцятирічного віку. Замість того, аби відчути захоплення, стан його погіршився – він невідворотно молодшав. Спочатку ще жевріла надія, що коли фізичний вік дорівнюватиме віку психологічному, то цей гротескний феномен, заплямувавши його народження, припинить свою дію. Він здригнувся. Майбутнє здавалося йому жахливим, страшним.

Коли він спустився вниз, Хільдегарда чекала на нього. Вона здавалася занепокоєною, і він подумав, чи, бува, вона не встигла щось запідозрити. Намагаючись пом’якшити напругу між ними під час обіду, він торкнувся теми, котра його хвилювала, і розпочав бесіду доволі делікатним тоном, як тоді йому здавалося.

– Що ж, – мовив спокійно, – усі кажуть, що я виглядаю молодшим, аніж будь-коли.

Хільдегарда зневажливо глянула на нього. Вона фирк- нула.

– Думаєш, тобі є чим вихвалятися?

– Я не вихваляюся, – запевнив її, відчуваючи певну незручність.

Вона знову фиркнула.

– От і чудово, – сказала вона, а через секунду – гадаю, ти знайдеш достатньо сили, аби зупинити це.

– І як мені цьому зарадити? – запитав він вимогливо.

– Я не збираюся сперечатися з тобою, – вона заявила. – Проте для певних речей є шлях правильний та оманливий. Якщо ти вирішив, що ти не такий, як інші, я не зможу тебе зупинити, та я дійсно гадаю, що це не зовсім тактовно з твого боку.

– Але ж, Хільдегардо, я нічого не вдію.

– Вдієш. Ти просто впертий. Думаєш про свою особливість, про те, що завжди таким був та що завжди будеш. Але ж уяви, якби кожен дивився на речі так, як ти, – яким був би світ?

На це безглузде й неспростоване питання Бенджамін не знайшов відповіді, і з цього часу безодня між ними почала глибшати. Він тільки дивувався, чим вона змогла його підкорити.