Френсіс Фіцджеральд - Загадкова історія Бенджаміна Баттона

– Скажи ж, – сказав він Роско одного дня, – я ж не раз нагадував тобі про те, що хочу піти до підготовчої школи.

– Гаразд, тоді іди, – коротко відповів Роско.

Ця справа була йому неприємною, тож він хотів би уникнути суперечок.

– Я не можу поїхати сам, – сказав Бенджамін безпомічно. Ти повинен мене привозити туди й забирати додому.

– У мене немає на це часу, – різко вигукнув Роско, очі якого звузилися й неприязно дивилися на батька. – Ба більше, – додав, – тобі краще закинути цю думку. Краще зупинитися вчасно. Краще, краще… – він затнувся, обличчя його почервоніло, поки він вимовляв ці слова, – тобі краще повернутися й почати все спочатку. Піти іншим шляхом. Це перейшло всі межі, аби бути жартом. Більше не смішно. Ти краще поводся пристойно!

Бенджамін дивився на нього, й очі його були наповнені слізьми.

– І, ще одна річ, – продовжував Роско, – коли до нас приходять гості, ти повинен називати мене дядьком, – не Роско, а «Дядько», зрозумів? Це виглядає непристойно, коли п’ятнадцятирічний хлопець звертається до мене як до однолітка. Можливо, тобі краще завжди кликати мене «Дядьком», аби ти звик до цього.

І, кинувши різкий погляд на свого батька, Роско відвернувся…

Після закінчення розмови Бенджамін похмуро піднявся догори й подивився на себе в дзеркало. Він не голився вже три місяці, проте не зміг знайти нічого на своєму обличчі, окрім ледь помітного білявого пуху, котрий, здавалося, не потребує втручання ззовні. Коли він повернувся з Гарварду, Роско запропонував йому одягнути окуляри та накладати на щоки бакенбарди, і тоді, на одну хвильку, йому здалося, що комедія його перших років життя повертається. Та щоки під бакенбардами свербіли й, окрім цього, йому було соромно їх носити. Він заплакав, і Роско неохоче зглянувся над ним.

Бенджамін відкрив книгу хлопчачих історій «Бойскаути в Біміні Бей» й почав читати, проте він зрозумів, що в його голові наполегливо кружляють думки про війну. Минулого місяця Америка приєдналася до Союзу, а Бенджамін вирішив завербуватися до війська, та, на жаль, для цього потрібно було мати хоча б шістнадцять, а він виглядав молодшим. Та якби ж він сказав правду, – що йому п’ятдесят сім років, – його однаково не прийняли б.

Тут пролунав стукіт у двері, з’явився дворецький і простягнув листа, адресованого містеру Бенджаміну Баттону, на якому в кутку була офіційна печатка. Той енергійно розірвав конверта й прочитав листа з насолодою. Його повідомляли, що багатьох запасних офіцерів, які перебували на службі в армії під час Іспано-американської війни, можуть знову завербувати з підвищенням у чині; у листі були прикріплені його уповноваження як генерала-бригадира армії Сполучених Штатів та наказ про те, аби Бенджамін негайно прибув до них.

Бенджамін підскочив, тремтячи від нетерпіння. То було те, чого йому найбільше хотілося. Він схопив свою шапку й уже через десять хвилин зайшов у невеличку швейну майстерню на Чарльз-Стріт. Невпевненим дискантом він попросив, аби з нього взяли мірки для уніформи.

– Хочеш погратися в солдатика, синку? – буденно запитав швець.

Бенджамін спалахнув.

– Слухайте, не ваша справа – що я хочу, – злісно промовив. – Моє прізвище – Баттон, я живу на Маунт-Вернон Плейс, так що можете не сумніватися, що я заслуговую на це.

– Що ж, – сказав швець, сумніваючись. – Не ти, так твій батько, гадаю.

Із Бенджаміна зняли мірки, і через тиждень форма була готовою. Найважчим за все було здобуття генеральських знаків відмінності, тому що продавець невтомно запевняв Бенджаміна в тому, що емблема Н. Ц. С. Ф. виглядає нічим не гірше за інших і є невід’ємним атрибутом веселощів у грі.

Не повідомивши Роско, однієї ночі він таємно покинув будинок й потягом доїхав до військового табору в Мосбі, штату Північна Кароліна, де мав прийняти під свою егіду піхотну бригаду. Пекучого квітневого дня він підійшов до входу табору, розплатився з водієм таксі, що привіз його з вокзалу, і звернувся до охоронця воріт.

– Поклич когось, щоб відніс мої речі! – наказав він.

Охоронець глянув на нього з докором.

– Ви тільки-но гляньте, – він зазначав, – а куди це ти, синку, зібрався, одягнувши на себе генеральські штучки?

Бенджамін, ветеран Іспано-американської війни, напустився на нього з вогнем в очах, проте, на жаль, голос його змінював частоти.

– Струнко! – намагався він прогриміти, вдихнувши повітря – та раптом помітив, як охоронець різко став навшпиньки й підніс рушницю вгору. Бенджамін приховав посмішку подяки, та, коли він глянув навкруги, його внутрішнє щастя згасло. Охоронець вітав не його, а імпозантного артилерійського полковника, що наближався верхи на коні.