Френсіс Фіцджеральд - Загадкова історія Бенджаміна Баттона

– Мені подобаються чоловіки вашого віку, – сказала йому Хільдегарда. – Юні хлопці такі нерозумні. Вони розповідають про те, скільки шампанського випили в коледжі та скільки грошей втратили, граючи в карти. Чоловіки вашого віку вміють цінувати жінок.

Бенджамін відчув, що готовий зробити їй пропозицію, проте зусиллями волі придушив такий порив.

– Ваш вік – романтичний, – продовжила вона, – п’ятдесят років. У двадцять п’ять чоловіки думають, що знають все, у тридцять – схильні до втоми від надмірної роботи, сорок років – пора довгих історій, слухаючи які можна викурити ящик сигар, шістдесят – ох, шістдесят, це майже сімдесят, проте п’ятдесят – солодкий вік. Мені такі чоловіки до смаку.

«П’ятдесят» здалися Бенджамінові розкішною порою. Він пристрасно жадав завжди мати п’ятдесят.

– Я завжди казала, – продовжувала Хільдегарда, – що я краще вийду заміж за п’ятдесятирічного чоловіка, котрий буде турботливим до мене, аніж за тридцятирічного, котрому буде потрібна моя турбота.

Весь вечір для Бенджаміна забарвився в золотистий серпанок. Хільдегарда протанцювала з ним більше, аніж два танці, і вони вияснили, що їхні погляди на «повсякденну злобу дня» сходяться. Вона погодилася вийти з ним на щонедільну прогулянку й продовжити цю важливу дискусію.

Повертаючись додому вже перед світанком, коли гуділи перші бджоли, а змарнілий місяць виблискував у прохолодній росі, Бенджамін ніби крізь сон чув, як батько говорив про гуртову торгівлю залізними виробами.

– І, як гадаєш, чи є щось краще, аніж молоток та цвяхи? – питався старший Баттон.

– Любов, – відповідав розсіяний Бенджамін.

– Лом? – вигукнув Роджер Баттон, – зараз же закриваємо це питання.

Бенджамін замріяно дивився на батька, допоки небо на заході не наповнилося світлом і допоки у жвавому листі дерева пронизливо не зітхнула іволга.

Коли через півроку оголосили про заручини міс Хільдегарди Монкреф із містером Бенджаміном Баттоном (я кажу «оголосили», бо генерал Монкреф заявив, що радше впаде на свій меч, аніж визнає це правдою), суспільство Балтимора лихоманило. Майже забута історія народження Бенджаміна виплила назовні й розповсюджувалася вітрами в перебільшено вигаданій брехні. Казали всяке: Бенджамін – батько Роджера Баттона, що син насправді – брат батька, який був у в’язниці протягом сорока років, що це – замаскований Джон Вілкес Бут, і, зрештою, що в нього з голови проростає парочка ріг.

У щонедільних додатках до нью-йоркських газет цей випадок теж набув популярності, там містилися цікаві ескізи, що зображали голову Бенджаміна Баттона, схожу то до риби, то до змії, а тіло, зрештою, набуло вигляду твердої міді. Він став знаменитим як Містичний Чоловік з Меріленду. Але справжня історія, як це зазвичай буває, майже нікому не була відомою.

Проте кожен погоджувався з генералом Монкрефом, що для прекрасної дівчини це дорівнювало самогубству – кинутися в обійми до чоловіка, якому майже п’ятдесят. Містер Роджер дарма опублікував сертифікат про народження сина в балтиморській газеті «Полум’я», використовуючи величезний шрифт. Ніхто не повірив йому. Ви могли лише просто глянути на Бенджаміна, і все ставало зрозумілим.

Проте ті двоє, яких ця історія стосувалася найбільше, перебували в спокійному життєвому морі. Величезна тьма історій про її нареченого була настільки фантастичною, що Хільдегарда вперто відмовлялася вірити навіть в одну справжню. Генерал Монкреф дарма вказував їй на високу смертність серед чоловіків п’ятдесятирічного віку, чи, зрештою, серед чоловіків, що були схожими на п’ятдесятирічних; даремно говорив їй про нестійкість у торгівлі залізними виробами. Хільдегарда вирішила вийти заміж за зрілого чоловіка, що й, зрештою, зробила…

В одному, щоправда, друзі Хільдегарди Монкреф помилялися. Торгівля залізними виробами швидко процвітала. За п’ятнадцять років, з 1880 року, коли одружився Бенджамін, і до 1895-го, коли його батько вийшов на пенсію, їхній прибуток виріс вдвічі – і це все було величезною заслугою молодшого члена фірми.

Нічого додати, проте Балтиморська спільнота одразу ж прийняла подружжя до свого лона. Навіть старий генерал Монкреф поладнав із зятем, коли Бенджамін виділив тому кошти на видання його дванадцятитомної «Історії Громадянської війни», ідею публікації якої відхилили дев’ятеро відомих видавців.

Та й у самого Бенджаміна за п’ятнадцять років багато чого змінилося. Йому здавалося, що кров тече новою силою у його венах. Втіхою було прокидатися зранку, бадьоро ступати залитими сонцем вулицями, невтомно приймати та відправляти партії молотків і цвяхів. У 1890 році йому вдалося завдати непереможного удару конкурентам: він висунув припущення, що всі цвяхи, які використовуються при забиванні в ящики, що наповнені іншими цвяхами, – є власністю вантажовідправника, – внаслідок чого ця пропозиція набула чинності й була ухвалена верховним суддею Фоссайлом, завдяки чому фірма «Роджер Баттон і Ко» зберігала понад шістсот цвяхів щорічно.