– Ви тільки-но гляньте на молодого й обдарованого!
– Він думав, що це будинок людей похилого віку.
– Їдь до Гарварду!
Бенджамін пришвидшився й незабаром почав бігти. Він їм покаже! Він поїде до Гарварду, і потім вони шкодуватимуть про необачні насмішки!
Безпечно ховаючись у вагоні потяга до Балтимора, він висунув свою голову з вікна.
– Ви всі пошкодуєте! – прокричав він.
– Ха-ха! – старшокурсники вибухнули сміхом. – Ха-ха-ха!
У цей день Єльський коледж припустився найфатальнішої помилки.
У 1880 Бенджамінові Баттону стукнуло двадцять, і його день народження був особливий тим, що він приєднався до батькової фірми «Роджер Баттон і Ко, гуртова торгівля залізними виробами». Це був рік «виходу у світ», бо батько наполіг на тому, аби вони відвідали деякі світські заходи. Зараз Роджерові Баттону було п’ятдесят, і вони все більше й більше підходили одне одному – дійсно, відтоді, як Бенджамін перестав фарбувати волосся (котре все ще, де-не-де, покривалося сивиною) вони виглядали ровесниками й стали схожими один на одного.
Однієї вересневої ночі вони сіли в карету, одягнені у свої фраки, і поїхали на бал до заміської садиби Шевлінів, неподалік від Балтимора. Ця ніч була чарівною. Повний місяць заливав дорогу яскравим сріблястим сяєвом, пізні осінні квіти наповнювали нерухоме повітря блаженним ароматом, ніби пронизуючи його ледь чутним сміхом. Відкриті поля, вкриті яскравою пшеницею, були напівосвітлені, неначе під покровом дня. Здавалося, що ніхто не зможе залишатися байдужим до чистої краси небес, здавалося…
– Велике майбутнє в торгівлі залізними виробами, – казав Роджер Баттон.
Він не був людиною високої натури, його естетичні чуття були на зародковому етапі.
– Старому парубку пізно вчитися новим трюкам, – зауважив глибоко він. – За вами – молодими, енергійними, сповненими життєдайністю – грандіозне майбутнє.
Вогні Шевлінської садиби замайоріли на горизонті, і швидко наполегливі звуки зітхання підкралися до них – це могли б бути вишукані плачі скрипок або ж шелестіння пшениці під срібним місяцем.
Вони зупинилися біля чарівного екіпажа, пасажири якого почали виходити. Спочатку – леді, потім – старший джентльмен, за ними – інша юна леді, прекрасна, як гріх. Бенджамін не міг відвести очей, хімічна реакція, здавалося, розчиняє й видозмінює елементи його тіла. Він закляк, кров прилила до його щік та чола, йому чулися бряжчання молотків у вухах. Це була перша любов.
Дівчина – тендітна й струнка, із попелястим волоссям, що вилискувало під місяцем, а на веранді під світлом гасових ламп забарвилося в колір медової міді. Плечі її були закутані в іспанську мантилью золотистого відблиску й інтригували темним шовком, розкішні ноги виглядали з-під краю яскравої сукні.
Роджер Баттон прошепотів сину:
– Це, – сказав він, – юна Хільдегарда Монкреф, донька генерала Монкрефа.
Бенджамін холодно кивнув.
– Доволі приваблива, – сказав він байдуже. Та коли темношкірий хлопець відвів коней, він додав: – Тату, ти б не міг нас представити?
Вони наблизилися до групи людей, які оточували міс Монкреф. Підтримуючи давню традицію, вона зробила низький реверанс перед Бенджаміном. Так, він міг запросити її на танець. Він подякував їй та відійшов, хода його була нестійкою.
Час, допоки він чекав на танець, проходив у обтяжливих для нього муках. Він стояв близько до стіни – мовчазний, невидимий, вбивчим поглядом споглядаючи тіла балтиморських юнаків, що з чутливим обожненням всіляко упадали перед Хільдегардою Монкреф. Якими жахливими здавалися вони Бенджаміну, якими молодими вони були. Їхні закручені коричневі вусики викликали в нього відчуття, подібні до процесів неперетравленої їжі в шлунку.
Та коли прийшла його черга, і він закружляв з нею на дзеркальному паркеті під музику сучасного паризького вальсу, його заздрість та тривоги розтанули, як весняний сніг. Осліплений та зачарований, він відчув, що життя тільки-но починається.
– Ви з вашим братом прибули сюди одразу ж після нас, чи не так? – запитала Хільдегарда, дивлячись на нього яскраво-голубими, небесними очима.
Бенджамін не знав, що відповісти. Якщо вона думала, що він – брат свого батька, то чи варто було розповідати правду? Він згадав свою пригоду в Єлі, тож вирішив не робити давніх помилок. Було б неввічливо суперечити леді, було б кримінальним затьмарювати таку витончену подію гротескною історією свого народження. Пізніше, мабуть. Тож він кивав, посміхався, слухав її та був просто щасливим.
Читать дальше