– Я – містер Баттон, – він намагався говорити виразно. – Хочу побачити свою…
Дзинь. І миска впала на перший поверх. Медсестра відновила контроль над собою та подивилася на Баттона поглядом, повним щирого презирства.
– Добре, – погодилася вона втихомиреним голосом. – Та якби ж ви знали, в якому ми стані були цього ранку. Це навдивовижу гидко! Репутація нашої клініки померла назавжди…
– Досить! – прохрипів він плаксиво. Я не можу більше це терпіти!
– Ідіть за мною, містере Баттоне.
Він потягнувся за нею. У кінці великого залу вони дісталися кімнати, з якої долинали численні крики, та яка пізніше почала називатися «кімнатою плачу». Вони зайшли. Стіни були оточені незбагненною кількістю білих колисок, до кожної з яких був прив’язаний ярличок.
– Ну? – задихаючись, промовив містер Баттон. – Де ж мій?
– Тут, – вказала медсестра.
Очі містера Баттона послідували за вказівним пальцем, і ось що він побачив. Огорнутий об’ємною білою ковдрою, якось втиснений нижньою частиною тулуба в колиску, сидів старий чоловік, приблизно сімдесяти років. Його рідке волосся було вибілено сивиною, брудно-попеляста борода вилася й абсурдно коливалася під легким подувом вітерця, що віяв з вікна. Він дивився на містера Баттона затуманеними, зів’ялими очима, в яких ховалося заплутане питання.
– Чи я збожеволів? – випалив містер Баттон, жах якого переростав у гнів. – Це якийсь страшний лікарняний жарт?
– Нам не до жартів, – відповіла суворо медсестра. – І я не знаю, чи ви зійшли з розуму, чи не зійшли, проте це, безперечно, ваша дитина.
Холодний піт знову з’явився на чолі містера Баттона. Він закрив свої очі, і, відкривши їх знову, поглянув ще раз. Це не помилка – на нього дивився сімдесятирічний старець, сімдесятирічне немовля, ноги якого звисали з колиски, в якій він лежав.
Старець безтурботно спостерігав за ними й раптом заговорив хрипучим й древнім голосом:
– Ви мій батько? – запитання вимагало відповіді.
Містер Баттон та медсестра жорстоко глипнули.
– Бо якщо ти мій батько, – продовжив старець крикливо, – то я хочу, аби ти забрав мене з цього місця, чи, зрештою, змусь їх поставити тут зручне крісло.
– Заради Бога, звідки ти прийшов? Хто ти? – у нестямі випалив містер Баттон.
– Я не можу сказати точно – хто я, – проскиглив крикливо, – я тільки нещодавно народився. Але моє прізвище воістину Баттон.
– Ти брешеш! Ти самозванець!
Старець втомлено звернувся до медсестри:
– Ось так вітають новонародженого, – поскаржився слабким голосом. – Чому б вам не сказати йому, що він помиляється?
– Ви помиляєтеся, містере Баттон, – суворо сказала медсестра. – Це – ваша дитина, і ви повинні змиритися з цим. Ми просимо вас забрати його додому, коли це буде можливо – краще найближчими днями.
– Додому? – перепитав містер Баттон недовірливо.
– Так, ми ж не можемо тримати його тут. Ми справді не можемо, розумієте?
– Радий це чути, – проскиглив старець. – Це смішне місце зовсім не підходить для новонародженого, який звик перебувати в тиші. З цими стогонами й криками я не можу й ока зімкнути. Я попросив щось поїсти, – тут його голос піднявся до верескливих ноток протесту, – а вони принесли мені пляшку з молоком!
Містер Баттон опустився на крісло поруч із сином й прикрив обличчя руками.
– Святі небеса! – пробурмотів голосом, повного надмірного жаху. – Що скажуть люди? Що мені робити?
– Ви маєте забрати його додому, – наполягала сестра. – Негайно!
Гротескна картина з жахливою точністю постала в уяві змарнілого чоловіка – картина того, як він проходить переповненими вулицями разом із такою жахливою істотою, що волочиться біля нього.
– Я не можу, я не можу, – простогнав він.
Люди його зупинятимуть, і що він їм скаже? Він має познайомити їх із цим старцем:
– Це мій син, що народився сьогодні зранку.
І потім сивий чоловічок натягне своє покривало на себе, і вони шкандибатимуть, важко проходитимуть повз галасливі крамниці, ринок із рабами, – на хвильку містер Баттон пристрасно забажав, аби його син був чорним, – проходитимуть повз розкішні будинки-резиденції, повз будинок для престарілих…
– Ну ж бо! Опануйте себе, – наказала медсестра.
– Слухайте, – проголосив раптом старець, – якщо ви думаєте, що я піду додому в цій ковдрі, то ви цілковито помиляєтеся.
– Малята завжди окутані ковдрами.
З навмисним шурхотінням старець дістав малу білу сорочечку.
– Дивіться, – він говорив тремтячим голосом. – Ось це вони приготували для мене.
Читать дальше