Джек Лондон - Місячна долина

Він одним замахом вихилив склянку, важко плюхнув на стільця і вліпив очі в молодих, не помічаючи сліз, що повільно котилися йому по щоках. Мері заспокійливо погладила його руку, і він і зовсім розкис.

– Боже мій, чом же мені не поплакати? – хлипав він. – Я втрачаю свого наймилішого друга! Світ зійду, а не знайду кращого… ніколи… А яких штук ми з ним, бува, витівали!.. Тепер – каюк! Як гляну оце на вас, Сексон, як ви сидите з ним поруч і тримаєтесь за руки, то аж зненавидіти вас ладен. Зненависть…

– Цитьте, Берте! – лагідно всміхнулася та. – Краще гляньте на ту, чию руку ви самі тримаєте.

– Та в нього просто очі на мокрому місці, – гостро промовила Мері, хоч її вільна рука ніжно спустилася йому на голову й почала перебирати волосся. – Заспокойся, Берте. Все гаразд! А тепер після твоєї чудової промови послухаймо, що нам скаже Біл.

– Шквар, Біле, – скрикнув Берт. – Тепер твоя черга!

– Я не красномовець, – зніяковіло пробубонів Біллі. – Що я маю сказати, Сексон? Нащо їм казати, які ми з тобою щасливі… Вони й самі це знають.

– Скажи їм, що ми будемо щасливі завжди, – відказала вона. – І подякуй їм за всі їхні щирі побажання та скажи, що ми їм зичимо того самого. Іще скажи, що ми й надалі будемо триматися гурту всі четверо, як і раніше. І що ми запрошуємо їх наступної неділі на обід до нас, Пайн-стріт, п’ятсот сім. А ти, Мері, якщо схочеш приїхати в суботу ввечері, то зможеш переночувати в нас у вільній спальні.

– Ти їм сама сказала краще за мене, – сплеснув у долоні Біллі. – Ти це гарно сказала, і я не знаю, що й додати. Але стривай, я й від себе утну!

Він підвівся, поклавши руку на склянку. Його сині очі з-під темних брів і з-за темних вій здавалися ще глибші й синіші, і це ще більше відтінювало ясний колір його волосся та білої шкіри. Свіжі щоки йому пашіли, але не від вина (він щойно налив тільки другу склянку), а від здоров’я й щастя. Глянувши на нього, Сексон гордо закинула голову: о, який гарний, як добре вбраний, який дужий, який чепурний її чоловік-хлопчик! Яка ж ваблива жінка мусить бути вона сама, коли завоювала серце такого надзвичайного коханця!

– Отже, Берте й Мері, ви прийшли до Сексон і до мене на нашу весільну вечерю. Ми взяли до серця всі ваші добрі побажання, бажаємо й вам того ж самого, і, кажучи так, маємо на оці багато більше, ніж ви гадаєте. Ми з Сексон хочемо віддячити вам такою самою монетою. Ми чекаємо на той день, коли поміняємося місцями за столом – і ми сидітимемо, як гості на вашій весільній вечері. А тоді, якщо ви коли завітаєте до нас на святковий обід, то зможете вдвох заночувати у нашій вільній спальні. Чи не про це я дбав, купуючи для неї меблі, га?

– Я ніколи не сподівалася такого від вас, Біллі! – скрикнула Мері. – Ви таке самісіньке вайло, як і Берт. А втім…

Очі їй раптом сповнилися слізьми, голос затремтів і урвався. Вона крізь сльози всміхнулася до молодих, потім глянула на Берта, а той обняв її й посадовив собі на коліна.

Залишивши ресторан, вони всі вчотирьох дійшли до рогу Восьмої та Бродвею, де зупинявся трамвай. Берт і Біллі зніяковіло мовчали під впливом якоїсь очужілості, що несподівано постала між ними. Але Мері ніжно-стурбовано обняла Сексон.

– Все буде гаразд, голубонько, – шепотіла Мері. – Не лякайся. Все буде гаразд. Подумай про всіх інших жінок на світі.

Кондуктор дав дзвінок, і обидві пари розсталися, похапцем вигукуючи всілякі побажання.

– Ох ти ж, Могіканине! – гукнув Берт навздогін, коли трамвай рушив з місця. – Прощавайте, пані Могіканко!

– Не забудь, що я тобі казала, – долетів до Сексон голос Мері.

Трамвай зупинився на розі Сьомої та Пайн-стріт. Тут була кінцева зупинка. До їхнього котеджу було недалеко – не більше як зо два квартали. Коло вхідних дверей Біллі витяг ключа з кишені.

– Чи ж не дивно? – мовив він, повертаючи ключ у дверях. – Ти та я. Тільки ти та я, і більш нікого.

Поки він засвічував лампу у вітальні, Сексон скидала капелюшка. По тому він зайшов до спальні і засвітив лампу й там, тоді повернувся і став на порозі. Сексон, яка зніяковіло ще й досі крутила в руках шпильку від капелюшка, крадькома зиркнула на нього. Він простяг до неї руки.

– Ну, – сказав він.

Вона підійшла до Біллі, і, пригорнувши її, він відчув, як вона вся тремтить у його обіймах.

Увечері другого дня по весіллі Сексон зустріла Біллі на порозі. Вони поцілувалися і, взявшись за руки, пройшли через вітальню на кухню. Біллі вдоволено втягнув носом повітря.