Джек Лондон - Місячна долина

– Слухай, слухай! – осміхнувся Берт до Мері. – Оце так і має бути! Сексон знає, як до справи братися.

– А я гадаю, що ніколи нічого не робитиму, не порадившись із тобою, – мовив Біллі до Сексон.

– Слухай і ти! – зраділа Мері. – Запам’ятай, що той, хто візьме мене, теж повинен буде про все радитися зі мною.

– Біллі тільки влещує її, – не вгавав Берт. – Усі так кажуть, доки не поберуться.

Мері презирливо пирхнула:

– Ручуся, що Сексон обкрутить його круг пальця. А щодо мене, то я не криюся: я таки водитиму за носа того, хто зі мною побереться.

– Якщо покохаєш, то не водитимеш, – заперечила Сексон.

– Тим паче водитиму, – наполягала Мері.

Берт удав, що страшенно цим вразився.

– Ось бачите, чого ми з Мері й досі не побралися, – мовив він. – Я, мов отой упертий індіянин, – нехай мене дідько вхопить, коли я не хазяйнуватиму сам у своєму власному вігвамі так, як мені заманеться.

– Але я не індіянка, – огризнулася Мері, – і не пішла б за такого впертого індіянина навіть і тоді, коли б усі чоловіки на світі повмирали.

– Не квапся, бо ж оцей упертий індіянин, здається, ще тебе не сватав.

– Знає-бо, що на нього чекає, як посватає.

– Після цього він, мабуть, ще сім разів приміряє, заки відріже.

Сексон, аби повернути розмову на приємнішу тему, заплескала в долоні, немовби раптом щось надумала.

– О, я зовсім забула. Я хотіла вам показати щось цікаве. – Вона добула з гаманця тоненьку золоту обручку й передала її присутнім. – Це шлюбна обручка моєї мами. Я завжди носила її на шиї, як медальйон. У притулку мені не дозволили цієї обручки носити, але я так плакала, що вихователька врешті віддала мені її. Здумайте тільки! – з наступного вівторка я носитиму її на пальці! Біллі, глянь-но, що там усередині вирізьблено?

– «Д. від К. 1879», – прочитав той.

– Дезі від Карлтона, – Карлтоном звали мого батька. А тепер, Біллі, там треба вирізьбити і наші ініціали.

Мері аж умлівала від захвату.

– Ах, як хороше! – тішилася вона. – «С. від Б. 1907».

Біллі на хвилю замислився.

– Ні, це була б неправда, бо ж не я дарую його Сексон.

– А я знаю, як треба, – сказала Сексон. – Просто «Б. і С.».

– Ні, – похитав головою Біллі, – «С. і Б.», бо ти для мене перша.

– Якщо я перша для тебе, то й ти ж перший для мене. Біллі, любий, хай буде «Б. і С.».

– От, бачиш, – озвалася до Берта Мері, – вона вже й зараз водить його за носа.

Сексон відчула шпильку.

– Хай буде по-твоєму, Біллі, – згодилася вона.

Він пригорнув її до себе.

– Ми ще про це порадимось.

Сара була консервативна жінка. Навіть гірше: вона задубіла від того часу, як скінчилася її закоханість і на світ з’явилась її перша дитина. Відтоді вона застигла, як застигає гіпс у формі. Її формою були забобони з батьківської родини й погляди, набуті замолоду. Найменша зміна у звичному для неї оточенні видавалася їй мало не революцією. Томові довелося зазнати чимало клопоту через ті революції; з них три найголовніші відбулися тоді, коли вони міняли помешкання. Нарешті, його енергія зламалась, і він вирішив ніколи більше не перебиратися.

Сексон знала братову, тому до останньої хвилини, коли вже не можна було довше критися, мовчала про свій шлюб. Вона сподівалася сцени, і так і сталося.

– Боксер, нахаба, халамидник! – кепкувала Сара, наголосившись досхочу з приводу безрадісних перспектив своїх дітей та себе самої, позбавлюваних надалі Сексонових чотирьох із половиною доларів на тиждень. – Не знаю, що б сказала твоя мати, якби встала з труни та побачила тебе за тим паскудником Робертсом! Знайшла цяцю! Біл! Та твоя мати була статечна жінка й ніколи б не віддалася за чоловіка, що зветься Біл! Згадай моє слово – попрощаєшся ти з шовковими панчішками й трьома парами черевичок! Незабаром будеш рада, як матимеш для параду пару шкарбанів та бавовняні панчохи – за чверть долара дві пари.

– О, я не боюся: Біллі заробить мені не на одну пару черевичок, – відповіла Сексон, гордо закинувши голову.

– Плетеш казна-що, – зловтішно зареготалася Сара. – Хай тільки підуть діти. Вони плодяться багато швидше, ніж зростають заробітки.

– По-перше, в нас не буде ніяких дітей… в кожному разі, доки ми не сплатимо останнього цента за меблі.

– Наша молодь тепер розумна нівроку! За моїх часів дівчата були соромливіші й нічого не знали про такі непристойні речі…

– Як, приміром, діти? – з лукавою посмішкою спитала Сексон.

– Атож, діти.

– Уперше чую, що діти – непристойна річ. Ой Capo, то ти ж і геть непристойна зі своїми п’ятьма! Ми з Біллі вирішили поводитися куди пристойніше. В нас буде тільки двійко – хлопчик і дівчинка.