Джек Лондон - Місячна долина

– Ну, не знаю, – пирснула Мері. – За тиждень від того дня, як ти вперше побачила Біллі, ти вже з ним заручилася. А хіба ж Біллі казав, що пустить собі кулю в лоб позад нашої пральні, якщо ти не даси згоди?

– Біллі не встиг, я не дала йому часу на це, – призналася Сексон. – У кожному разі, Дел Генкок і тітка Седі побралися на другий день. І вони були дуже щасливі вкупі, тільки вона скоро померла. А по тому його разом із генералом Кастером і багатьма іншими вбили індіяни. Тоді він уже був старий, але індіян чимало винищив на своєму віку і дорого продав власне життя. Такі люди, як він, завжди вмирали в борні і забирали з собою на той світ своїх убивців. За дитячих років я знала одного чоловіка, Ела Стенлі. Він був картяр, але такий зайдиголова! Один залізничник стрельнув йому в спину, коли він сидів за столом і грав у карти. Та куля забила його на смерть. Він помер за дві секунди. Але, перше ніж померти, схопив рушницю й загнав три кулі у свого вбивцю.

– Я не люблю бійок, – здригнулася Мері. – Самий від них неспокій! Берт страх як дратує мене – завжди-бо лізе з кулаками. Ні до чого це.

– А я так гадаю, що чоловік, котрий не має бойового завзяття, нічого не вартий, – відповіла Сексон. – Якби не завзятість нашого народу, ми б з вами тут не сиділи.

– Ви дістали природженого бійця, Сексон, – запевнив її Берт. – Біллі – першорядний хлопець, куди не глянь, він справжній могіканин зі скальпом біля пояса. А коли наш могіканин розлютується, – то тільки держися!

– Ай справді, – докинула слово Мері.

Біллі не брав участі в розмові, він підвівся й почав снуватися по кімнатах: з кухні до маленької кімнати за нею, а звідти до вітальні, потім до спальні, вернувся, зазирнув до тієї затильної кімнати і зупинився, насупивши брови.

– Що тебе гризе, друзяко? – спитав Берт. – У тебе такий вигляд, немов ти шукаєш учорашнього дня. Що тобі застрягло в горлянці? Викашляй його.

– Та я ніяк не можу дібрати, де це в чорта ліжко й усяка всячина для затильної спальні…

– Нема, – відповіла Сексон. – Ми ж для неї меблів не замовляли.

– То доведеться завтра подбати.

– Нащо тобі ще й друге ліжко? – спитав Берт. – Обійдетеся й одним на двох.

– Цить, Берте! – скрикнула Мері. – Поводься як слід!

– Тпру, Мері! – всміхнувся Берт. – Подай назад. Ти, як завжди, пальцем у небо.

– Нам ця кімната зовсім не потрібна, – звернулася Сексон до Біллі. – Тому я й не збиралася купувати для неї меблі. Ці гроші пішли на те, щоб купити кращі килимки та поставити кращу грубку.

Біллі підійшов до неї, підняв зі стільця й посадовив собі на коліна.

– Чудово, моя крихітко! Я дуже радий, що ти так зробила, – в нас має бути все найкраще. Але завтра ввечері ми однаково забіжимо з тобою до Селінгера й купимо добрі меблі для цієї спальні, та ще й килим. Все має бути добротне, – мотлоху нам не треба.

– Але ж це коштуватиме п’ятдесят доларів! – заперечила Сексон.

– Ну й хай, – кивнув він головою. – Хай коштує собі п’ятдесят доларів, і ні цента менше. Ми мусимо мати все добряче. А нащо нам здалася порожня кімната? Вся господа здаватиметься злидняцькою. Ось я ходжу й дивлюся, як поволі кращає наше гніздечко, яке воно затишне, як поступово заквітчується, відколи ми внесли завдаток і повісили на двері замка. І ввесь час, доки я роблю коло коней, мені так кортить глянути на наше гніздечко, що аж жижки трусяться. А коли ми поберемося, мене звідси нічим не виманиш. Тож мені й хочеться, щоб воно було зовсім, зовсім тепле й затишне. Якщо ця кімната стоятиме порожня, з непокритою підлогою, мені все наше гніздечко ввижатиметься цілий день і порожнім, і незатишним. І вийде облуда. І наша хата буде брехлива. Глянь, Сексон, на ці фіранки, що ти в ній повісила. Ти зробила так, аби сусідам здавалося, наче її опоряджено. Ці фіранки брешуть, брешуть кожному, що в цій кімнаті є меблі! Це сором для нас. Ні, я хочу, щоб фіранки казали правду.

– Але ж ви можете винаймати її комусь, – порадив Берт, – Ви житимете недалеко від залізничних майстерень, та й до ресторану два кроки.

– Нізащо у світі! Я одружуюсь із Сексон не для того, аби набирати пожильців. Якщо я не зможу заробити на свою жінку, то знаєте, що я зроблю? Піду на Довгу набережну, прив’яжу собі каменюку на шию, скажу: «Пропадай, моя голівонько!»– та й шубовсну в воду. Так, Сексон?

Це трохи не відповідало тверезим поглядам Сексон, але імпонувало її гордощам. Вона обхопила руками шию коханого і, перш ніж поцілувати його, сказала:

– Ти господар, Біллі. Як ти зажадаєш, так і буде. І завжди буде по-твоєму!