Джек Лондон - Буйний День

Буйний День гуляв. Ніч належала йому, і він був її душею, заводієм усієї гульні. Усі переймалися його невтомною веселістю. Він розходжувався чимраз дужче, а за ним і решта. Кожну його витівку підхоплювали всі – хіба вже хто зовсім зачмелів і тільки безглуздо тяг свою пісню або валявся під столом. І ніякі бешкети не порушували загальних веселощів. На Юконі знали, що коли Буйний День гуляє, ані гніву, ані сварок чи бійок бути не повинно. Давніше декому траплялось переступити цей звичай, але тоді винний спізнавав справжній гнів, і діставав такого прочухана, якого міг дати лише Буйний День. З ним усі мусили тільки веселитись і радіти, а ні – то йти геть.

Буйний День був невтомний. Поміж танцями він сплатив Кернсові двадцять тисяч золотим піском і переписав на нього займанку на Лосячому струмку. Так само він умовився з Біллі Ролінзом щодо пошти й підготувався від’їжджати. Він попросив, щоб привели Каму, погонича його собак. Той Кама був індіянин-танана. Він давно вже покинув своє плем’я і служив білим, що навалою прийшли на землю його батьків. За часинку він увійшов до «Тіволі». Серед гумору гулянки цей чудовий взірець дикунської раси, сам ще дикун, високий, сухорлявий, м’язистий, загорнений у хутро, спокійно й байдуже стояв і слухав Гарнішевого наказу.

– Гм… – приказував він, загинаючи пальці за кожним загадом. – Забери листи від Ролінза… склади їх у санки… візьми харчу собакам до Селкірка… Гадаєш, у Селкірку є багато собачого харчу?

– Авжеж є, Камо.

– Гм… О дев’ятій годині приїдь сюди з санками; не забудь лижви. Намет – ні. А може, взяти опону, оту малу?

– Не треба, – рішуче відповів Буйний День.

– Дуже вже холодно.

– Ми поїдемо хутко. Повеземо купу листів туди, тоді купу листів звідти. Ти ж чоловік дужий. Холодніше буде – хутчіше їхатимемо, та й гаразд.

– Авжеж, гаразд, – пробурмотів покірливо Кама. – Чорт бери, що холодно. О дев’ятій я буду готовий.

Він повернувся на п’ятах своїх мокасинів і вийшов, незворушний і мовчазний, як той сфінкс, ні з ким не прощаючись і не розглядаючись на боки. А Діва відвела Буйного Дня в куток.

– Слухай-но, – сказала вона, – то це ти, виходить, усе за вітром пустив?

– Аж засвистіло.

– У мене в Маковому сейфі лежить вісім тисяч… – почала була вона.

Та Буйний День не дав їй доказати. Йому вже вздрілися поворозки від фартуха. І він сахнувся вбік, як невиїжджений жеребчик.

– Пусте, – сказав він. – Голий я прийшов на цей світ, голий і піду з нього. І відколи я тут, тільки те й роблю, що все пускаю за вітром. Ходімо краще потанцюємо вальса.

– Та послухай же! Гроші ж мої лежать дурно, позич їх у мене… або візьми як пай до спілки, – додала вона похапцем, побачивши його стривожений вираз.

– Я нікого до спілки не приймаю, – відповів він. – Я сам себе фінансую, і коли загребу шмат – то вже все моє! Дякую, рибонько, дуже тобі вдячний! Я своє надолужу, перевозячи пошту.

– Еламе!.. – прошепотіла вона з ласкавим докором.

Нараз, чудово вдавши буйний захват, він помчав її в танцювальну кімнату і шалено закрутив у вальсі; а вона думала про залізне серце цього чоловіка, що стискав її в своїх обіймах і опинався всім її хитрощам.

О шостій уранці, розпалений від віскі, проте зовсім не п’яний, він стояв біля прилавка й показував свою силу. Це була така спроба: двоє ставали навскоси один проти одного, правими ліктями спиралися на стіл і, зчепившись руками, намагалися пригнути один одному руку до стільниці. Один за одним пробував свою силу, але нікому не пощастило пригнути Гарнішеву руку. Навіть обидва велетні, Олаф Гендерсон та француз Луї, зазнали поразки. Коли вони забурчали, що в нього якийсь особливий виверт, – він запропонував їм іншу спробу.

– Слухайте-но сюди! – гукнув він. – Я зараз зроблю дві речі. По-перше, зважу свою торбинку, а по-друге, закладусь на неї, що коли будь-хто з вас підійме стільки мішків борошна, скільки його сила, я набавлю ще два і всю купу підійму сам.

– Та невже? Але я згоден! – загримів француз Луї серед захопленого гомону.

– І я! – гаркнув Олаф Гендерсон. – І я не гірший за тебе, Луї. Беру на себе половину.

Гарнішеву торбинку поклали на вагу. Вона заважила на чотириста доларів. Луї з Олафом поставили таку суму вдвох. З Макдональдової комори принесено мішки з борошном, по п’ятдесят фунтів кожний. Спершу почали пробувати силу інші. Присунули два стільці. Ставши одною ногою на один, другою на другий, чоловіки намагалися за мотузку підняти мішки, що лежали долі між стільцями, зв’язані докупи. Багатьом пощастило підняти чотириста або п’ятсот фунтів; були такі, що дотягли й до шестисот. Обидва велетні почали з семисот. Тоді француз Луї доклав ще мішок і підняв сімсот п’ятдесят. Олаф подужав так само сімсот п’ятдесят. Але вісімсот не пощастило підняти ні тому, ні другому. Ще й ще пробували вони підняти вагу; піт повиступав обом на чолі, все тіло, здавалося, тріщало від натуги, але обидва могли тільки зрушити чи зсунути мішки, а відірвати їх від підлоги не мали сили.