Джек Лондон - Буйний День

У банку було вже одинадцять тисяч, і бляшки без ладу лежали купою серед столу.

– У мене нема більше бляшок, – жалісно сказав Кернс. – Може, перейдімо на записки?

– Дуже радий, що ти ще тримаєшся, – весело відповів Макдональд.

– Стривай, я ще не знаю! Я вже поставив тисячу. Що там у банку зараз?

– Щоб покрити, треба три тисячі, але ніхто тобі не боронить накинути ще.

– Еге, накинути! Думаєш, і в мене самі тузи, як у тебе! – Кернс глянув у свої карти. – А знаєш що, Маку? Щось моє серце чує. Покрию я ці три тисячі.

Він написав на папірці суму, підписався й поклав на стіл.

Усі звернули очі на француза Луї. Той хвильку нервово перебирав руками карти.

– Ет, моє серце нічого не чує, – промовив Луї нарешті й досадливо шпурнув їх на стіл.

Усі сто з лишком пар очей утупились у Кембла.

– Я тебе не перекриватиму, Джеку, – сказав він і обмежився тим, що доклав потрібні дві тисячі.

Тоді всі очі звернулися до Гарніша. Той щось надряпав на клаптику паперу й кинув його на стіл.

– Тільки попереджую, що тут не доброчинне товариство й не недільна школа, – сказав він. – Я крию тебе, Джеку, і ставлю ще тисячу; а ти що, Макдональде? Ось де розгін твоїм тузам!

– Не бійсь, я свого не вгавлю. Накидаю тисячу, – відповів Макдональд. – Ну, що там твоє серце чує, Джеку?

– Щось чує, – Кернс довго перебирав свої карти. – Граю далі, але я хочу, щоб ви знали, скільки в мене грошей. Я маю пароплав «Бела», вартий двадцять тисяч доларів і ні цента менше; є в мене Шістдесята Миля, там на полицях краму на п’ять тисяч. Далі, ви знаєте, що я купив тартака, він тепер коло Ліндермену; ще одне судно в мене будується. То як, можна мені поборгувати?

– Можна, можна, катай, – відмовив Буйний День. – А коли вже за це зайшла мова, то й я нагадую, що в мене є двадцять тисяч доларів у сейфі в Мака та ще стільки в землі на Лосячому. Ти ж знаєш мою займанку, Кембле? Є там на стільки?

– Певне, що є.

– Скільки там із мене? – спитав Кернс.

– Дві тисячі покрити.

– Гляди, перекриємо, як не спасуєш! Далебі, перекриємо! – застеріг його Буйний День.

– Е, моє серце мені не збреше! – сказав Кернс, поклавши свого клаптя з написаними двома тисячами на купу. – Так воно мені й тьохкає, так і тьохкає!

– Мені моє серце нічого не каже, проте карта в мене можлива, – заявив Кембл і поклав свого папірця. – Одначе й не така, щоб лізти ще вище. Я тільки крию.

– А в мене саме така, – Буйний День подумав і написав папірця. – Крию цю тисячу і накидаю ще одну.

Діва, що вже стояла в нього за спиною, зробила те, чого не дозволяється навіть найкращому другові. Вона нахилилась йому через плече, узяла зі столу його карти і, держачи їх біля самих його грудей, зазирнула в них. Вона побачила три кралі й дві вісімки. Грачі так і прикипіли очима до неї, але вона не дала взнаки нічого. Обличчя її, здавалося, скам’яніло, вираз його не змінивсь ані на крихту. Жодна риска не здригнулася, ані очі не заблищали. Вона поклала карти назад на стіл так, як вони й були, униз лицем. Очі, що так пильно за нею стежили, відвернулися ні з чим.

Макдональд добродушно всміхнувся.

– Крию тебе, Буйний Дню, і перекриваю ще на дві тисячі. А як там твоє серце, Джеку?

– Та тьохкає, тьохкає! Тепер ви мене притисли, та воно так тьохкає, що гріх великий буде його не послухатись. Крию три тисячі. І ще одне моє серце чує: Буйний День теж хоче покрити.

– Авжеж, хоче, – погодився Гарніш після того, як Кембл кинув свої карти, – той, далебі, знав, коли і як йому грати. – Крию дві тисячі і прикуповуймо.

Серед мертвої тиші, що її порушували тільки голоси грачів, роздано прикупи. У банку лежало вже тридцять чотири тисячі, а гра, може, й до половини ще не дійшла. Діва дуже здивувалася, побачивши, що Буйний День відкинув дві вісімки, залишив у себе три кралі й прикупив дві карти. Цей раз і вона не насміла глянути в прикуп, бо відчувала, що вже може зрадити себе. Буйний День теж не заглянув у прикуп. Карти так і лежали лицем донизу, де їх йому покладено.

– А тобі? – спитав Кернс Макдональда.

– Не треба.

– Ти маєш право прикупити, – нагадав Кернс.

– Буде з мене й цих.

Кернс потяг сам дві карти, але не глянув на них. Гарніш своїх також не брав.

– Я ніколи не лізу поперед тузів, – сказав він повагом, дивлячись на шинкаря. – Катай, Маку!

Макдональд уважно перелічив свої карти, щоб ще раз упевнитися, чи він не помилився, тоді написав суму на клаптику паперу, поклав його в банк і сказав просто:

– П’ять тисяч.

Кернс під сотнею пильних поглядів зазирнув до свого прикупу, перелічив три карти у себе в руках, немовби хотів переконатись, що він має їх ніяк не більше, ніж п’ять, і написав щось на своєму папірці.