Джек Лондон - Буйний День

Отак і люди, що лавою обступили Гарніша, були хвальковиті, п’яні й галасливі будівники держави в присмерку полярної ночі, що на короткі буйні хвилини дали собі перепочинок від надлюдської праці, якою вщерть повна була їхня похмура дійсність. Ці новітні герої мало чим різнились від героїв давнини.

– Хлопці! – почав не зовсім твердо Буйний День, силкуючись дати лад розкиданим думкам. – Що ж мені вам сказати?.. Мабуть, найкраще, я розкажу вам про одну пригоду. Колись у Джуно був у мене товариш. Приїхав він із Північної Кароліни. То він цю саму пригоду мені й оповідав. Якось у нього на батьківщині, у горах, справляли весілля. Посходились і родичі, й приятелі. Пастор кінчав уже вінчання і промовив: «Кого бог злигав, того хай чоловік не розлигає…»

Тут молодий перебива пастора: «Велебний отче, щось мені наче не так ви прочитали, як воно в книгах стоїть; я хочу, щоб шлюб був такий, як слід!»

…Ну от, коли дим розійшовся, молода озирається і бачить: пастор лежить мертвий, молодий – мертвий, брат мертвий, двоє дядьків мертві й п’ятеро весільних гостей теж мертві. Вона глибоко-глибоко зітхнула й каже: «Оці новомодні самозвідні пістолети всі мої надії розбили!..».

Отак і я вам мушу сказати, – докінчив Буйний День, як регіт стих, – ці чотири Джекові королі розбили мої надії! Я пустив усе за вітром, аж засвистіло, і мушу рушати до Даї.

– Назовсім? – спитав хтось.

Гнівний вираз перебіг по обличчю Гарнішеві, але за мить природна добродушність узяла гору.

– Що, на глузи мене береш? – відповів він, усміхаючись. – Звісно, я не маю на думці зовсім утікати.

– Ану забожися, Буйний Дню! – гукнув той самий голос.

– Залюбки. Уперше прийшов я сюди через Чілкутський перевал в осінню сніговицю вісімдесят третього року. Я мав тільки подерту сорочку на хребті та жменю борошна – ото й усього добра. Цілу зиму заробляв на харчі в Джуно, а навесні ще раз перейшов Чілкут. І ще раз голод погнав мене назад. На другу весну я прийшов знову та й заприсягнувся, що не піду звідси, доки не візьму свого. Отже, ще й досі я його не взяв, через те я й тут і, далебі, не маю на думці поки що йти звідсіль. Відвезу пошту й гайда назад. Ані на ніч не зостануся в Даї. Візьму пошту, переміню собак, захоплю харчів і – назад через Чілкут. І ще раз заприсягаюся й пеклом, і головою Іоанна Хрестителя, що не піду звідси, доки не загребу банку, і, кажу я вам, чималий він мусить бути!

– А який це, по-твоєму, чималий? – спитав унизу Бетлс, що ніжно обіймав йому ногу.

– Еге, скільки? Який це, по-твоєму, чималий? – загукали інші.

Буйний День подумав хвильку.

– Чотири або п’ять мільйонів, – повагом промовив він нарешті й підніс руку, щоб замовкли, коли на його слова пролунав глузливий регіт. – Але я не заганятимусь дуже, підведу риску й під мільйоном. Зате ж ані на унцію не менше! Тільки тоді піду з цього краю.

Його слова знову зустрінуто вибухом глуму. Досі ще нікому не траплялось не те що мільйона – сотні тисяч заробити. Увесь видобуток золота на Юконі не сягав п’яти мільйонів.

– Слухайте, – крикнув Буйний День, – ви бачили, яку купу золота загарбав сьогодні Кернс? До прикупу він був нам не страшний. Його три королі мало чого були варті. Але його серце чуло, що йде четвертий, і він узяв його. Отак і моє серце щось чує. На Юкон іде велике золото. Воно вже ось-ось! Це я не про Лосячий кажу, ані про Березовий струмки. Про них і говорити не варто. Я кажу про справжнє золото, що від нього вам волосся дубом стане. Воно вже лізе з землі, і ніщо його не спинить. Воно вилізе там, вище по Юкону. Як вам треба буде знайти мене, то мої сліди приведуть вас кудись до Стюарту, Індіяни чи Клондайку: тільки привезу пошту й зараз лечу на ті річки, аж закурить за мною. Воно йде, хлопці, багате золото під самим дерном, по сто доларів на миску, і п’ятдесятитисячний табун рине сюди на пашу. Як золото прийде, тут чисте пекло закипить!

Він підніс до рота чарку віскі.

– За те, щоб усі ви взяли свою пайку з нього!

Він випив віскі, зліз зі стільця й знову потрапив у Бетлсові ведмежі обійми.

– Слухай, Буйний Дню, я б, тобою бувши, сьогодні не поїхав, – сказав підійшовши Джо Гайнс. – Я допіру дивився на градусника надворі. Мороз кусається: шістдесят два під нулем, і до того йдеться, що спуститься ще. Ліпше перечекати.

Буйний День осміхнувся, й старожитці довкола зареготали.

– Отакі ви, безрогі! – гукнув Бетлс. – Боїтеся маленького морозцю! Погано ж ви знаєте Буйного Дня, коли думаєте, що мороз його спинить.