– Приморозить собі легені, та й годі, – відмовив Гайне.
– Авжеж, приморозить собі смочка в роті. Ти, Гайнсе, у цій стороні щойно третій рік, ще не призвичаївся, а я сам свідок, як Буйний День пройшов по Койокуку п’ятдесят миль за день, коли градусник показував сімдесят два градуси.
Гайне насуплено похитав головою.
– Отак же й приморожують легені, – жалісним голосом промовив він. – Як Буйний День виїде перше, ніж пересядеться мороз, то нізащо не витримає! Адже ж він їде без намета й без опони.
– До Даї добра тисяча миль, – сказав Бетлс, вилізши на стілець і обхопивши Буйного Дня за шию, щоб не впасти. – Тисяча миль, я сказав. До того ж сама невтерта дорога, а проте я йду в заклад із першим-ліпшим чечаком на що завгодно, що Буйний День за тридцять днів буде там.
– Пересічно по тридцять три милі на день, – нагадав Док Вотсон. – Я знаю, що це таке, бо сам попоїздив. Як захопить його хуртовина на Чілкуті, то цілий тиждень може продержати.
– Тринди-ринди! – відрубав Бетлс. – І назад тисячу миль він так само проїде за тридцять днів! Ставлю п’ятсот доларів, і кат бери хуртовину!
Щоб підперти свої слова, він витяг торбинку із золотом, завбільшки з болонську ковбасу, і шпурнув її на стіл. Док Вотсон кинув і свою поряд.
– Згода! – гукнув Буйний День. – Бетлс правду каже. Я теж закладаюсь на п’ятсот доларів, що за шістдесят днів, лічивши від сьогодні, я спинюся з дайською поштою перед дверима «Тіволі»!
Довкола недовірливо загомоніли. З десятеро чоловік повитягали свої торбинки. Джек Кернс протиснувся крізь юрбу й став перед Гарнішем.
– Іду з тобою в заклад, Буйний Дню! Два проти одного! Ти не повернешся ані за сімдесят п’ять днів!
– Не треба мені твоєї ласки, Джеку! – відказав Гарніш. – Ставлю порівну, і за шістдесят днів.
– Сімдесят п’ять днів! Два проти одного, що не повернешся! – уперто правив своєї Кернс– П’ятдесята Миля вже звільниться з-під криги, і при березі лід підтане.
– Що ти в мене виграв, Джеку, те твоє, – не поступався Гарніш. – І в такий спосіб ти мені нічого не повернеш. Я з тобою не закладаюся. Ти просто хочеш дати мені грошей, але я тобі ось що скажу, Джеку: моє серце теж чує, що я своє надолужу! Незабаром я все відіграю. Пожди тільки, поїш знайдуть велике золото вище по Юкону. Тоді ми з тобою сядемо «без стелі» й так заграємо, що аж дим піде! Згода?
Вони стисли один одному руки.
– Звісно, він повернеться, – прошепотів Кернс до Бетлса. – Ставлю п’ятсот, що Буйний День повернеться за шістдесят днів! – додав він уголос.
Біллі Ролінз забився з ним, а Бетлс стиснув Кернса в обіймах.
– Їй-богу, і я хочу забитися! – сказав Олаф Гендерсон, відводячи Гарніша вбік від Бетлса й Кернса.
– Хто виграв – ставить могорич! – закричав Буйний День, заклавшися з ним. – А я певен, що виграю! Тільки шістдесят днів довго чекати, кажіть, хто що питиме, запиваки! Хто що питиме?
Бетлс із чаркою віскі в руці виліз на стілець і, похитуючись, завів пісню, єдину, яку знав:
Се Генрі Ворд Бічер, здається мені,
І школи недільної учителі
П’ють сік сасафрас, мов воду.
Та свій я заставляю вік:
Якщо вони п’ють сік,
То сік із забороненого плоду.
Юрба підхопила хором:
Та свій я заставляю вік:
Якщо вони п’ють сік,
То сік із забороненого плоду.
Хтось відчинив надвірні двері, і кволе сіре світло зазирнуло до шинку.
– Буйний день! Буйний день уже! – гукнув хтось.
Гарніш одразу рушив до дверей, відгортаючи вниз навушники своєї хутряної шапки. Кама стояв надворі біля санок, довгих і вузьких, сім із половиною футів завдовжки й шістнадцять дюймів завширшки. Їх дно, зашите дощечками впоперек, підносилось на шість дюймів над полозками на підрізах. На них, поперев’язувані міцним ремінням із лосячої шкіри, лежали брезентові мішки з поштою, одежа та харчі на людей і собак. Перед санками, позгортавшися калачиком, в один ряд лежало п’ятеро собак, укритих інеєм. То були ескімоські пси, дібрані зростом і мастю, усі надзвичайно великі й сірі. Від своїх хижих іклів аж до кудлатих хвостів – усі вони, як один, достоту нагадували вовків. Та вони, власне, й були вовки, приручені, звісно, а все ж вовки і з вигляду, і натурою. Зверху, застромлені під реміння, лежали напоготові дві пари широких плетених лижв.
Бетлс показав на позшивані в укривало шкурки полярних зайців, що виглядали з одного мішка.
– Оце й уся його постіль! – сказав він. – Шість фунтів хутра. Це найтепліше, що він має. Але нехай мене лиха година візьме, коли я під ними нагрівся б! А я теж чогось вартий! Буйний День сам пашить, як пекельна піч, ось що.
Читать дальше