Джек Лондон - Буйний День

– Я гадаю, ми сьогодні пройшли миль із шістдесят, – сказав він.

– Так і я гадай, – відповів Кама. То була їхня друга розмова за вечір.

Поскидавши свої парки, вони понадягали вовняні светри, позагортались у хутряні укривала й позасинали ту ж мить, як заплющили очі.

У морозяному повітрі тремтіли й виблискували зорі. Над головами вигравало всіма барвами північне сяйво. Пасма його променями велетенських світлометів палахкотіли на небі.

Буйний День прокинувся зовсім поночі й розбудив Каму. На небі ще палало сяйво, але день уже почався. Розігріли млинці, боби, смажене сало, поснідали й запили кавою. Собакам не дали нічого. Вони сиділи на снігу, пообгортавши лапи хвостами, і здалеку жадібно стежили за людьми. Раз у раз котрийсь собака підводив то одну, то другу передню лапу: мороз, видно, добряче хапав їх спідсподу. Було страшенно холодно, не менш як шістдесят п’ять градусів під нулем. Кама, запрягаючи собак голими руками, не раз мусив підходити до вогню й гріти закляклі пальці. Вони удвох навантажили санки, стягли ремінням, погріли востаннє коло вогню руки, понатягали рукавиці й погнали собак на лід і далі дорогою. Буйний День гадав, що було близько сьомої години, але зорі ще ясно блимали на небі, і бліді смуги зеленавого сяйва спалахували високо над головами.

Минуло годин зо дві. Раптом відразу стемніло, і так стемніло, що вони тільки інстинктом держалися шляху. Буйний День бачив, що він добре вгадав час. То була досвітня темрява. Ніде її так не знати, як на Алясці довгої зимової ночі. Крізь морок поволі, непомітно підкрадався сірий світанок. Вони ніби аж здивувались, коли перед ними ледь позначилась дорога, тоді виступив із темряви задній собака, а за ним незабаром показався й увесь запряг, що біг, витягшись вервечкою. З боків забілів сніг. На мить замрів ближчий берег і зник, знову виринув і залишився. Ще кілька хвилин, і проступив другий берег, не менш як за милю; спереду і ззаду стало видно всю замерзлу річку, а ліворуч віддалеки бовваніли гострі, укриті снігом верхогір’я. Це було й усе. Сонце не сходило. Сіре світло так і лишилося сірим.

Уже вдень перед самим носом у собак перебігла дорогу рись і заховалась у білому від снігу лісі. У собаках прокинувся первісний мисливський інстинкт. Голосно завивши, як зграя, що біжить за звіром, вони шарпонули посторонки й кинулися з дороги вбік, навздогін за риссю. Буйний День загорлав на них і, сіпнувши за кермову жердину, перекинув санки в пухкий сніг. Тоді собаки стали. За п’ять хвилин санки поставили на полозки, і запряг знову спокійно біг уперед утертою дорогою. Та рись була єдина ознака життя за ці два дні, але й вона, нечутно проскочивши на своїх оксамитових лапах і раптом зникнувши, здалась радше привидом.

Опівдні сонце визирнуло з-за обрію. Вони спинилися і розпалили на льоду невеличке багаттячко. Буйний День нарубав сокирою кілька кавалків заморожених варених бобів. Розігрівши їх на сковороді, вони попоїли. Кави не було. Такої розкоші серед буйного дня Гарніш собі не дозволяв. Голодні собаки перестали гризтись і пожадливо дивились на їжу. По фунтові сушеної риби їм давали ввечері, а доти вони мусили працювати натщесерце.

Мороз не пересідався. Тільки залізні люди важились їхати далі по такому холоді. Буйний День і Кама були найкращі з кращих у своїх расах. Але Кама відчував, що його напарник за нього дужчий, і від першого дня був певен, що не зійде з ним. Не те щоб він умисне шкодував зусиль чи працював нерадо, але його приголомшувала Гарнішева перевага; він ставився до нього мало не побожно. Сам стоїчно терплячий, мовчазний, гордий своєю фізичною силою й відвагою, він бачив усі ці прикмети, втілені досконало у своєму білому товаришеві, що переважав його в усьому вартому шани. То була людина богорівна, і не міг Кама не ставитися до неї побожно, дарма що нічим цього не показував.

«Не диво, що біла раса перемагає, – такі були його думки, – коли вона народжує таких людей. Чи ж до снаги індіянинові змагатися з цим завзятим витривалим поріддям? Навіть індіяни не пустилися б у дорогу по такій холоднечі, а їхня ж мудрість – це мудрість тисяч поколінь. І ось цей Буйний День, цей вихідець із теплого півдня, виявляється дужчий, витриваліший за них. Він тільки глузує з їхніх страхів і йде по десять, а то й по дванадцять годин на день. Він думає, що всі шістдесят днів проходитиме по тридцять три милі. Але пождім, якої-то він заспіває, коли впаде сніг і завалить дорогу або коли доведеться йти попід берегом підталою кригою!»