Джек Лондон - Буйний День

Зима не дійшла ще й половини, і швидка та бурхлива річка П’ятдесята Миля справдила його найгірші побоювання. Декуди вона зовсім не замерзла, і тільки попід берегами тяглась ненадійна смуга льоду, але там, де бистрина билася в урвисті кам’яні стіни, і такі забережні не могли утворитись. Подорожні крутились туди-сюди, то переходили річку, то вертались назад – часом по кілька разів пробували, поки нарешті перебиралися через якусь дуже небезпечну місцину. То була повільна й важка праця. Коли траплялись льодові мости, треба було їх спочатку випробовувати. Буйний День або Кама ішов уперед на лижвах, тримаючи напереваги довгу жердину. Якщо часом лід уламувався під ногами, кінці жердини падали на краї пробитої ополонки, і за неї можна було втриматись. Обом не раз довелось так скупатися. При п’ятдесятьох градусах під нулем мокрому по пояс іти не можна, бо замерзнеш, отож кожна така купіль спричинювала зупинку. Вискочивши з води, треба було бігти, щоб пожвавити кровообіг, а сухий товариш у цей час розпалював багаття, інакше бо ніяк було передягтись і висушити мокру одежу до іншого разу.

До всього того, поночі не можна було йти небезпечною річкою. Робочий день, хоч-не-хоч, обмежувався шістьма годинами денного присмерку. Кожна хвилина тепер важила багато, і вони все робили, щоб не згаяти жодної.

Ще задовго перед світанком табір здіймали, запрягали собак, навантажували санки й сідали біля багаття чекати першого сірого проблиску. І опівдні перестали спинятися. Тепер вони ввесь час відставали від свого розкладу, і виграний спершу час щодень меншав. Деколи вони проходили тільки п’ятнадцять, а то й дванадцять миль протягом цілого дня. А то якось на дуже вже кепському місці їм довелося тричі виходити на берег і перетягати санки й вантаж через кручі. Тоді за два дні вони пройшли тільки дев’ять миль.

Нарешті вони минули ту жахливу річку П’ятдесяту Милю і вийшли до озера Ле-Барж. Там відкритої води не було, як не було й крижаних зашеретів. На добрих тридцять миль сніг лежав рівний, як стіл, але на три фути завглибшки й сипкий, мов борошно. Пройти можна було щонайбільше три милі на годину. Буйний День відсвяткував кінець переходу П’ятдесятою Милею тим, що йшов до пізньої ночі. Об одинадцятій уранці вони вибилися до озера. О третій пополудні, як уже насувалась полярна ніч, побачили долішній кінець озера, а поки на небо висипали зорі, вони пройшли його геть увесь; о восьмій годині зоставили його позаду і вступили в гирло річки Люїс; там вони спинилися на пів години, розігріли кілька кавалків заморожених бобів і дали собакам по зайвій пайці риби. Потім рушили й ішли проти течії до першої години по півночі, і тільки тоді спинились на ночівлю.

Того дня вони йшли шістнадцять годин. Собаки так потомились, що не мали сили навіть гризтись або гарчати. Останні милі Кама помітно кульгав, проте Буйний День о шостій годині другого ранку знов уже був на ногах. На одинадцяту годину вони досягли Білого Коня, а ночувати спинилися біля Квадратового яру. Важкий перехід річками лишався позаду, перед ними була низка озер.

Буйний День не стишував ходи. Вони йшли по дванадцять годин на добу: шість у присмерку дня та шість поночі. Варити їсти, лагодити збрую, розташовуватись і згортати табір – забирало три години. Решту дев’ять годин і собаки, і люди спали як убиті. Залізна сила Камина надвередилася. День у день нелюдська натуга виснажувала його. Рухи його ставали повільніші, пружність м’язів зникла, і кульгав він уже ввесь час. Проте він стоїчно працював і далі, не ухиляючись ні від чого, без жодного натяку на ремство. Буйний День також схуд і зморився. Однак його тіло, цей дивовижний механізм, діяло так само справно, як і перше, і він усе йшов та йшов невпинно й затято. Ніколи він не був до такої міри богом в очах у Ками, як ці останні дні переходу на південь. Індіянин, що чимраз більше підупадав на силі, не спускаючи очей дивився, як він іде поперед санок. Такого завзяття й витривалості Кама ще не бачив, та ніколи й не сподівався бачити в людині.

Отож настав час, коли Камі забракло снаги йти вперед і втоптувати стежку. Видно, індіянин украй знемігся, коли погодився, щоб Буйний День увесь час робив ту тяжку роботу сам. Вони пройшли всю низку озер від Маршу до Ліндермену, де починався узвіз на Чілкут. Буйному Дневі, властиво, слід було б отаборитись саме тут, під перевалом, бо ж насувалася ніч, але ні, він перехопився через перевал і спустився аж до Овечого табору, а хуртовина, що затримала б його на цілу добу, завихрила вже тільки ззаду за ним.