Джек Лондон - Буйний День

– Буде мороз, лютий мороз! – весело засміявся Буйний День і погнав собак.

За ту зиму між Серкл-Сіті та Сороковою Милею проїхало чимало санок, і дорога була добре втерта. Мороз узяв справді й щодалі дужчав. До Серкл-Сіті лишалось усього якихось двісті миль. Індіянин із Ле-Баржу був молодий, гордий і самовпевнений, але не дуже досвідчений. Напочатку він радий був іти такою швидкою ходою, як і Буйний День, і вже навіть тішився думкою, що заморить білого.

Перші сто миль він стежив за Буйним Днем, сподіваючись запримітити хоч які-небудь ознаки втоми, і дивувався, що їх нема. На другій сотні миль він відчув їх у собі, але скрипнув зубами й не здався. А Буйний День усе гнав далі й далі, або біг спереду й кермував санками, або, коли приходив його ряд, спочивав, лежачи на санках, що летіли гладенькою дорогою. Останній день видався морозний і ясний, сприятливий для подорожі, і вони покрили сімдесят миль. О десятій увечері виїхали на високий берег і помчали головною вулицею Серкл-Сіті. Хоч була індіянинова черга спочивати, проте він скочив із санок і побіг за ними. Та то він тільки хизувався з гордощів, бо добре відчував, що зовсім знемагається.

У «Тіволі» було людно. Зібралась та сама юрба, що й того дня, коли виряджали Гарніша. Був саме вечір шістдесятого дня, і минав термін закладів.

Як звичайно, кожне мало свою думку про те, чи пощастить Буйному Дневі додержати слова. О десятій годині ще бились навзаклад про те, чи повернеться він, чи ні. Більшість закладалася, що ні. Діва глибоко в душі певна була, що йому не пощастило, проте поставила двадцять унцій проти сорока Чарлі Бейтсових за те, що Буйний День повернеться до півночі.

Вона перша почула, як забрехали собаки.

– Слухайте! – скрикнула вона. – Це Буйний День!

Усі посунули до виходу. Але враз широкі подвійні двері розчинились і юрба подалась назад. Почулося нетерпляче скавчання, ляскіт батога і дзвінкий Гарнішів голос, що підбадьорював собак. Потомлені тварини завершили свою подорож, утягнувши санки по дерев’яній підлозі в самий шинок. Вони влетіли туди, а з ними й мороз. З густих клубків білої пари виринали їм тільки спини й голови; здавалося, ніби вони, рвучись із збруї, пливуть річкою. За ними вирізнився Буйний День, укритий увесь інеєм, по коліна в хмарі морозяного туману, теж ніби у воді бредучи.

Це був той самісінький Буйний День, що й раніше, тільки трохи змарнілий і втомлений, а чорні його очі блищали й іскрились дужче, ніж коли. Полотняна його парка з піднятою відлогою спадала довгими рівними бганками до колін, і він нагадував у ній ченця. Закурена димом багать, брудна, попропалювана, вона оповідала всю історію його важкої подорожі. Два місяці не голений заріст укривав йому обличчя, і сам той заріст за сімдесят миль бігу взявся намороззю від його віддиху.

Його в’їзд у «Тіволі» був ефектний і театральний, і Гарніш був свідомий цього. Це було його життя, і в ту хвилину він захлинався ним. Він був велика людина серед своїх товаришів, герой полярного краю, і цим величався. Та мить, коли він, покривши дві тисячі миль, уперся в «Тіволі» із санками, собаками, поштою, індіянином і всім подорожнім причандаллям, була видатною миттю у його житті. Він учинив ще один подвиг, і ввесь Юкон загуде тепер його ім’ям! Він – Буйний День – король над погоничами собачих запрягів!

У радісному трепеті слухав він бурю вітальних вигуків, дивився на знайому обставу «Тіволі»: довгий прилавок із рядами пляшок, гральні столи, розпечена грубка, вагар зі своїми терезами, музики, чоловіки й жінки, Діва, Селія, Неллі, Ден Макдональд, Бетлс, Біллі Ролінз, Олаф Гендерсон, Док Вотсон, геть усі. Усе було точнісінько так, як того вечора, коли він виїхав. Та годі, чи їздив же він? Шістдесят днів безупинної дороги білою сніговою пустелею нараз стислися в одну коротку хвильку, ніби втратили тривалість. Ніби він оце тільки пірнув у них, пробивши стіну мертвої тиші, а за мить, знов пробивши ту саму стіну, виринув серед гомону й гамору «Тіволі».

Треба було йому озирнутись на санки, навантажені брезентовими мішками з поштою, щоб пересвідчитись у реальності тих шістдесятьох днів та перейдених кригою і снігом двох тисяч миль. Немов уві сні, стискав він простягнені до нього руки. Його обхопила несамовита радість. Життя таке чудесне! Він усе в ньому любив. Його пойняло почуття любові й приязні до всіх людей. Усі вони близькі йому й рідні. Він не годен був умістити в собі того почуття. Серце мов тануло в грудях, і хотілось геть усім зразу стиснути руки, одними широкими обіймами притулити їх усіх до грудей.