Джек Лондон - Буйний День

І в тому голосі, чи то в тихому шепоті, чи то в гучному, як сурма, поклику, учувалося йому все одне – що колись, десь, якось він загнуздає Талан, стане його паном, зв’яже й затаврує, як свого раба. Граючи в покер, він чув шепіт про чотирьох тузів і про велику масть; коли він вирушав на розшуки, той самий голос співав йому про золото під дерном, про золото в кам’яних надрах скель, про золото скрізь навколо. У найтяжчих знегодах мандрів, у скруті й голоді він чув його й вірив: коли навіть усі загинуть, він витримає і вийде переможцем. Це була давня віковічна брехня Життя, що само себе обдурює, вірить у своє безсмертя й незнищенність, у своє призначення вчинити щось більше, ніж інші, й осягти все, до чого прагнеш.

Буйний День вальсував, крутячись то в один, то в другий бік, доки не перестала паморочитись голова, і тоді знов запросив усіх випити. Але тепер усі одностайно запротестували. Ніхто вже не хотів приставати на його правило: платить той, хто виграв. Воно-бо суперечило всім звичаям і доброму глуздові. Звісно, це робилось по-товариському, від щирого серця, але ж треба й міру знати! Цей раз, за всіма законами, платити має Бен Девіс, то нехай він і платить. І взагалі все частування, що ставив Буйний День, повинен оплатити господар шинку, бо ввесь цей тиск народу, що дає добрячий виторг, приходить сюди через Буйного Дня. За це зняв мову Бетлс. Слова його, вельми яскраві й круті, були зустрінуті гучними оплесками.

Буйний День усміхнувся, підійшов до столу з рулеткою й купив собі пачку жовтих марок. За десять хвилин йому вже відважили золотого піску на дві тисячі доларів, і він зсипав його в свою торбинку, а що не помістилося – в другу. Дрібничка, талан ледь моргнув йому, а все ж то був талан, і дух йому піднявся ще вище. Він живе, і цей вечір належить йому!

– Гадаю, що тепер платить, хто виграв? – спитав він своїх доброзичливців.

Вони мусили погодитись. Коли Буйний День загнуздував життя й стискав його острогами, годі було йому суперечити.

О першій годині він побачив, що Ілайджа Девіс, Генрі Фін та Джо Гайне пропихаються до дверей. Буйний День перейняв їх.

– Це куди? – спитав він, тягнучи їх назад до прилавка.

– Спати! – відповів Девіс, худорлявий чоловік, що вічно жував тютюн. Родом він був із Нової Англії і єдиний із цілої сім’ї мав рішучу й сміливу вдачу та відгукнувся на поклик Заходу, що долинув до нього через ліси й прерії.

– Треба виспатись, – додав Гайне, ніби виправдовуючись. – Узавтра рано ми виряджаємось.

Та Буйний День не пускав їх.

– Виряджаєтесь? Куди? Що вас сполошило?

– Ніщо не сполошило, – пояснив Девіс, – а тільки ми надумали звідати, чи правду тобі каже твоє серце. Підемо в Горішню Країну. Може, й ти до нас пристанеш?

– А далебі, пристану, – потвердив Буйний День.

Запитавши жартома, Ілайджа пустив ту відповідь повз вуха.

– Ми хочемо спробувати щастя на Стюарті, – казав він далі. – Ель-Майо казав мені, що як спускався вперше річкою, то бачив непогані мілизни. Ми й хочемо, поки річка замерзла, поколупатись там. Згадаєш моє слово, Буйний Дню, настане час, і то навіть незабаром, коли золото добуватимуть цілу зиму, та ще й сміятимуться з нас, що ми тільки влітку греблися зверху.

Тоді на Юконі нікому й не снилося, що можна й серед зими копати землю та шукати золота. Земля промерзала аж до материкових верств, нарінок ставав твердий, як камінь, і його не можна було вгризти ні заступом, ані кайлом, тим-то золото добували тільки влітку, щойно земля поволі підтавала під сонцем і можна було її зверху згрібати. А взимку підвозили припас, полювали на лосів, лагодили все потрібне до літньої роботи. Найхолоднішими темними місяцями били байдики по великих таборах, таких як Серкл-Сіті та Сорокова Миля.

– Авжеж, до того йдеться, – згодився Буйний День, – пождіть лишень, поки золото виявиться на горішньому Юконі. Тоді побачите не таку роботу. Що нам завадить палити багаття, розморожувати ґрунт, копати шурфи, а тоді йти поземно за верствою? І ніяких підпорок не треба буде, нарінок і болото вистоять, доки й саме пекло замерзле, а зі смоли морозиво вийде. Коли добрий прошарок, то й на сто футів завглибшки будуть працювати. Я вам без жартів кажу, що йду з вами, Ілайджо.

Той засміявся, узяв попідруч своїх товаришів і рушив був до дверей.

– Та стривайте, я ж направду, – знову гукнув Буйний День.

Усі троє разом обернулись. На обличчях їм видно було й подив, і радість, і недовіру.

– Годі тобі! Не мороч голови, – промовив Фін, спокійний, поважний вісконсінець.