Джек Лондон - Буйний День

Вибух реготу покрив його слова.

– Банки, на Алясці!.. Ой, від самої думки вмерти зо сміху можна!

– Авжеж, банки, біржі…

Знов їх аж корчило від реготу. Джо Гайне, ухопившись за боки, качався на своїм укривалі.

– А за ними прийдуть здорові акули, – провадив далі Буйний День, – і поскуповують усі річки, де ви греблись, як ті кури. Улітку вони розмиватимуть ґрунт водою, а взимку розморожуватимуть парою.

Розморожуватимуть парою? Оце-то загнув! Це вже Буйний День сам себе перевершив, смішки строячи. Розморожувати парою! Навіть вогнища палити, і то ще не пробувано, за химеру вважається.

– Ну й смійтеся, кат із вами, смійтеся! Чом ви не хочете розплющити очей? Ви ж, далебі, як ті сліпі кошенята! Кажу вам, коли на Клондайку відкриють золото, Гарпер і Ледю стануть мільйонерами. Коли ж його знайдуть тут, на Стюарті, ви побачите, як місто Елама Гарніша виросте, мов на дріжджах! А ви тинятиметеся навколо з кислими пиками… – Він безнадійно зітхнув. – Ну, дарма вже, візьму й вас до себе на роботу, хоч за харчі абощо.

Буйний День був передбачливий. Кругозір він мав зовсім неширокий, але що вже бачив, те бачив не здрібна. Мавши тверезий розум і практичну вдачу, він ніколи не марив про неможливе. Уявляючи на вкритій снігом площині лісу гамірливе золотошукацьке селище, він, насамперед, думав про відкриття багатих розсипищ, без яких не могло бути й самого селища. А вже потім йому малювалися перед очима підхожі місця для пароплавних пристаней, тартаків, складів і всього того, що конче мусить бути в копальняному селищі на Далекій Півночі. Проте це було тільки рямцями для чогось іншого, більшого, для скаженої азартної гри. У цьому селищі, витвореному його уявою, і на вулицях, і в будівлях, і в людських стосунках – скрізь аж кишіли щасливі пагоди. То був ніби велетенський стіл для гри, в якій стеля – тільки небо: теплий південь з одного і північне сяйво з другого боку. Гра мала бути велика, на Юконі така ще й не снилась нікому, і він, Буйний День, сподівався урвати свою пайку.

А поки що не було нічого, крім прочуття, що карта прийде. Так чуло його серце. Як у покері він ставив останню свою унцію, маючи на руках добру гру, так тепер він ставив на карту й своє життя, й усю свою силу, передчуваючи, що майбутнє держить про запас для нього великі розсипища на Горішній річці.

Отож він із трьома товаришами, із собаками та санками на лижвах потроху пробивався вперед по скутому кригою Стюарту через снігову пустелю, де ніщо не порушувало нескінченної тиші: ані людський голос, ані стукіт сокири, ані далекий постріл із рушниці. Самі лише вони ледве помітними цятками-порошинками тяглися серед безмежного застиглого безгоміння, просуваючись по двадцятку миль на день: воду на страву й питво добували, розтоплюючи лід, на ніч отаборювались у снігу, і їхні собаки-вовки, згорнувшись кудлатими, укритими намороззю клубками, спали недалеко від них, а поруч стриміли, чаткнуті в сніг, чотири пари лижв.

Ані признаки інших людей вони не бачили, тільки раз натрапили дощаного човника, якого хтось витяг із води й підняв на невеликий поміст. Поминаючи того човна, вони мимоволі подумали, що той, хто заховав його, назад уже не приходив. Другого разу вони набрели на індіянське таборище. Та самих індіян не було, вони, напевне, пішли за лосячими табунами до верхоріччя Стюарту. Аж на двісті миль відбившись від Юкону, Буйний День із товаришами нарешті добулися до тих мілизн, що про них, мовляв, згадував Ель-Майо. Там вони отаборилися надовго, зробили високий поміст, щоб заховати харчі від собак, і заходилися працювати. Щоб дістатися до нарінку, їм треба було, насамперед, дробити крижану кору.

Почалося просте й суворе життя. Поснідавши, з першим променем світанку вони йшли на роботу. Як насувалась ніч, верталися в табір, готували вечерю, сиділи, позіхаючи, із цигарками в роті біля вогню, тоді закутувались у хутряні укривала й засинали. А над ними виблискували й тремтіли у морозяному повітрі зорі й палало північне сяйво. І їжа була так само проста й одноманітна: хліб із квасного тіста, сало, боби та коли-не-коли риж, зварений зі жменею сушених слив. Свіжини добути їм жодного разу не пощастило. Хіба вряди-годи нападали на слід кроля або горностая, а загалом здавалося, наче все живе втекло зі цих місць. Їх те не дуже дивувало: у довгих їхніх мандрах їм не раз траплялося проходити місцями, що аж кишать дичиною, а попавши туди за два – три роки – не знаходити її й знаку.

Золото на мілизнах було, але вбоге. Пішовши на полювання, чи не натрапить де лося, Ілайджа за п’ятдесят миль від табору спробував промити верховий нарінок на одному потічку. Спроба вийшла непогана. Вони запрягли собак і впорожні подалися на те місце. Там, на Гарнішеву пропозицію, – можливо, уперше в історії Юкону, – заклали шурф за допомогою вогню. Здійнявши зверху траву й мох, розклали вогнище з сухої ялиці й палили його цілі години. За шість годин земля розмерзлася на вісім дюймів; її вигребли мотиками й розпалили ново вогнище.