Джек Лондон - Буйний День

Заохочені вдалою спробою, вони працювали з рання до ночі. Пройшовши так шість футів углиб, натрапили на нарінок, теж мерзлий. Робота вповільнилась. Проте вони вже навчилися краще класти вогнища і незабаром за один раз розморожували нарінок на п’ять – шість дюймів. У нарінку був дрібний золотий пісок, та через два фути знову почалася земля. На глибині сімнадцять футів вони натрапили на ще одну тонку верству нарінку. Виявилося, що в ньому є ядряний золотий пісок. Спробне промивання давало шість – вісім доларів на миску. На жаль, верства нарінку була не товща за дюйм. За ним, глибше, знову пішла м’яка земля всуміш із пнями прадавніх дерев і скам’янілими кістками забутих страховищ. Але дарма! Золото знайдено, та ще й ядряне. Найшвидше можна було сподіватися, що воно залягає на материковій породі. Ну, що ж, вони дійдуть до неї, хоч би довелося заглибитись і на сорок футів. Поділившись на дві зміни, вони працювали тепер день і ніч, і багаття їхні не переставали диміти.

Тим часом запас бобів став сходити, і вирішили відрядити Ілайджу до табору по харчі. Ілайджа був один із найзагартованіших юконських бувальців. Йому треба було проїхати аж сто миль, але він обіцяв повернутись третього дня: один день туди впорожні, а два дні назад із вагою. Натомість він повернувся другого дня, пізно ввечері. Вони якраз лягали спати, коли почули, що він під’їздить.

– Що за притичина? – спитав Генрі Фін, коли порожні санки в’їхали в освіт багаття, і він побачив, що довгобразе поважне лице Ілайджине ще дужче видовжилось і споважніло.

Гайне підкинув дров у вогонь, і всі троє, угорнені в укривала, присунулись до багаття. Укритий інеєм, Ілайджа з побілілими бровами й бурцями, закутаний у хутро, мав вигляд різдвяного діда, як його вбирають у Новій Англії.

– Пам’ятаєте ту велику ялину над річкою, що на неї ми сперли край помосту? – спитав він і коротко розповів про лиху пригоду. Велике дерево – здавалося б, іще таке міцне, що простоїть не одну сотню років, – усередині, як виявилося, було трухле й ледве трималось корінням. Коли до тяги снігу, що лежав на ньому, долучилася ще тяга помосту з припасами, це порушило його довго підтримувану рівновагу, і воно тріснуло й повалилось на землю, потягши за собою й помоста, а заразом порушивши рівновагу чотирьох чоловіків і одинадцятьох собак із силами навколишньої природи. Бо припаси всі загинули – до них допалися росомахи, а чого не з’їли, те порозтягали.

– Вони стріскали й сало, і сливи, й цукор, і собачий харч, і нехай мені очі повилазять, коли не попрогризали мішків із мукою, рижем, бобами та не порозсипали цього всього по цілому Стюарті. Порожні мішки траплялися мені за чверть милі від стоянки.

Довго ніхто не озивався. То була справжня катастрофа – залишитися без харчів серед полярної зими і в місцевості, де нема ніякої дичини. Одначе їх не посіла паніка, вони дивилися небезпеці просто в вічі й обмірковували, що ж діяти.

Джо Гайне заговорив перший:

– Насамперед, треба визбирати зі снігу боби і риж… правда, навряд чи наберемо більш як фунтів вісім – десять.

– Потім хто-небудь собаками поїде до Шістдесятої Милі, – сказав Буйний День.

– Я поїду, – зголосився Фін. Усі знов задумались.

– Чим же будуть живі решта собак і троє людей, поки він повернеться? – спитав Гайне.

– Залишається тільки одне, – відповів Ілайджа. – Ти, Джо, бери другий запряг і їдь до Стюарта до верхоріччя, доки натрапиш на індіян. Візьмеш у них м’яса і повернешся. Я так гадаю, що ти встигнеш обернутись далеко швидше, ніж Генрі до Шістдесятої Милі. Коли ви обоє поїдете, ми з Буйним Днем якось уже прохарчуємось.

– Тим часом узавтра вертаймо в табір і повизбируймо все, що можна, – сказав Буйний День, загортаючись в укривало й збираючись заснути. – Ліпше лягайте, – додав він, – бо треба завтра раніше встати. Ви обидва візьмете собак, а ми з Ілайджею розійдемось на два боки, може, натрапимо де на лося.

Вони не гаяли часу. Гайне і Фін із собаками, що дістали лише по пів пайки, рушили наниз до табору. За два дні вони прибули туди, а третього дня опівдні прийшов Ілайджа й сказав, що не бачив жодного лосячого сліду. Увечері прийшов Буйний День із такою самою звісткою. Відразу заходилися старанно збирати в снігу все, що залишилось. Праця була немала. Боби місцями порозсипувано за добрих сто ярдів від помосту. Працювали ще цілий день. Наслідки були нікчемні.

Розподіляючи між собою тих кілька нещасних фунтів харчів, що їм пощастило зібрати, товариші виявили свою мужню натуру. Більшу частину того мізерного запасу зоставили Буйному Дневі й Ілайджі. Ті двоє, що пішли із собаками, один угору, другий наниз по Стюарту, мали надію незабаром дістатися до припасів, а ті, що залишались, мусили прожити якось до їхнього повороту. Крім того, хоч собаки, дістаючи лише по кілька унцій бобів на день, підуть дуже помалу, – проте люди, що їдуть ними, у крайньому разі можуть з’їсти їх самих. А ті, що залишилися, хоч би й помирали з голоду, собак не мали. Отож і виходило, що Буйному Дневі та Ілайджі припало тяжче. Та інакше вони не могли й не хотіли зробити.