Джек Лондон - Буйний День

– Не хотів би я бути отим індіянином! – зауважив Док Вотсон.

– Він його зажене, ухоркає до смерті! – аж простогнав у захваті Бетлс. – Я добре знаю, адже ж я бував із ним у дорозі! Цей ніколи у світі не стомлюється. Він не тямить навіть, що то воно є втома! Якось при сорока п’яти градусах під нулем він цілий день ішов у мокрих панчохах! Ну, хто ще на світі може таке утнути?

А тим часом Буйний День прощався з усіма, хто юрмився навколо нього. Діві конче заманулося його поцілувати. Гарніш, хоч і стуманілий ще від віскі, збагнув, проте, як не зачепитися за фартухові поворозки. Він поцілував Діву, але так само щиро поцілував і інших трьох жінок. Натягли довгі рукавиці, він підняв собак і став на своє місце біля кермової жердини в передку санок.

– Ну, голуб’ята, гайда! – гукнув він.

Собаки налягли всією своєю вагою на шлеї, припали до снігу, аж риючи його лапами, і, нетерпляче повискуючи, подались уперед. Буйний День і Кама мусили бігти, щоб не відстати від них. Отак бігом люди й собаки перехопились через високий берег, спустились на кригу замерзлого Юкону і незабаром зникли в сивій імлі.

На льоду шлях був утертий, лижв не треба було, і собаки пробігали пересічно по шість миль за годину. Буйний День і Кама по черзі заступали один одного біля жердини. Кермувати санками та бігти поперед них була робота важкенька. Той, хто змінився, біг позаду, а часом, скочивши на санки, спочивав.

Праця була тяжка, зате підгониста. Вони мчали, що було духу, користаючи, поки можна, з утертої дороги. Згодом, коли доведеться їхати без дороги, то й три милі на годину буде добре. Тоді вже не підбіжиш за собаками і не під’їдеш, не спочинеш. Тоді бігти біля жердини не мудра буде справа. Тоді віддихаєш біля неї після тяжкої праці – пробивати дорогу собакам на своїх лижвах. Це вже робота не вельми підгониста. А далі ще будуть такі місця, де, щоб продертись уперед, доведеться до кривавого поту працювати серед крижин, що громадяться одна на одну. Тоді радий будеш і милі на годину! Такі крижані зашерети неминучі. Правда, вони недовгі, але й миля на годину потребує нелюдських зусиль.

Кама й Буйний День не балакали: і робота не сприяла, та й удачею вони обидва були мовчазні за ділом. Коли-не-коли, як уже конче треба, вони кидали один одному слово-друге. Кама здебільшого тільки буркав. І запряг біг тихо, хіба вряди-годи висне чи загарчить котрий собака. Чути було тільки, як сталеві полозки скреготять по нерівному льоду та як порипують санки.

Неначе стіна стала між гомоном «Тіволі» та новим світом, що в нього поринув Буйний День, світом тиші й супокою. Ніщо ніде й не ворушилось. Юкон спав під трифутовим крижаним покривом. Ані найлегший вітерець не подихав. Сік застиг у стовбурах ялиць, що лавою здіймалися обабіч річки. Дерева з до краю обважнілим від снігу гіллям неначе закам’яніли. Найменше здригання – і сніг би осипався з них, але він не осипався. Санки були єдина цяточка життя й руху серед цього урочистого спокою. Прикре скрипіння полозків тільки підкреслювало навколишню тишу.

Це був мертвий світ, мертвий і сірий. Година стояла ясна й суха. Ані сліду вологи в повітрі, ані туману, ані мли; проте небо скидалося на сиве шатро. Жодна хмаринка не потьмарювала блиск дня, але не було й сонця, щоб йому цього блиску надати. Далеко на півдні сонце неухильно підбивалося зісподу до обрію, але між ним та замерзлим Юконом стояла горбовина землі. Юкон лежав у пічній тіні, і самий день був, властиво, тільки довгим смерканням. За чверть години до полудня, коли річка, загнувши розлогу луку, відкрила окові широкий простір на півдні, краєчок сонця виткнувся понад обрій. Але воно не підіймалося круто вгору, а посувалось положистою кривою лінією і опівдні своїм спіднім краєм тільки ледь-ледь піднялось над обрієм. То було притьмарене, бліде сонце. Його проміння не гріло, і на сонячне кружало можна було дивитися просто, не примружуючи очей. Ледве дійшовши полудневої лінії, воно вже почало спускатись положистою дугою за обрій, і земля знову загорнулася в тінь.

Люди й собаки все бігли та бігли. Щодо харчування Буйний День був справжній дикун, такий самий, як і його Кама. Обидва вони могли їсти, як і де доведеться. Коли наїдалися й напивалися донесхочу, а коли не мали ріски в роті хтозна як довго. Собаки їли тільки раз на день, і лише зрідка їм перепадало більш, як по фунту сушеної риби на кожного. Вони були ввесь час голоднющі й заразом у якнайліпшому стані. У них, так само як і в їхніх предків-вовків, травні процеси були вкрай економні й досконалі. Ніщо не марнувалось, усе з’їдене до крихти перероблялося на енергію.