Джек Лондон - Зелений Змій, або Алкогольні спогади

У салунах я бачив репортерів, видавців, правників, яких знав, як з обличчя, так і на прізвище. Одвідуючи салуни, вони клали штамп громадського визнання на них. Вони виправдували моє власне зачудовання салуном. Може й вони шукали тут чогось іншого, того невиразного, чого й я прагнув. Я й сам не знав, чого. Але якась принада мусила там бути, бо липли ж ці люди до салуну, наче мухи до меду. Я ще не знав лиха, і світ здавався мені радісним. Звідки міг я знати, що ці люди шукають тут забуття після виснажливої праці та важких турбот?

Я ще не випивав тоді. Від десяти до п’ятнадцяти років майже не куштував алкоголю, але був у тісних стосунках із п’яницями та шинками. Не пив же я тільки тому, що мені не подобався алкоголь. За той час я працював підручним, розвозячи кригу, хлопцем при кегельбані та ще підмітав по неділях загородні салуни.

Весела пухка Джозі Гарпер мала шинок на розі Телеграф-авеню та Тридцять дев’ятої вулиці. Я цілий рік носив туди вечірню газету. Перший місяць, коли я розраховувався з Джозі Гарпер, вона налила мені шклянку вина. Я посоромився одмовитись і випив його. Але потому я завжди пильнував нагоди розрахуватися з шинкарем, коли її не було поблизу.

Першого дня, як я почав працювати при кегельбані, господар, згідно зі звичаєм, покликав усіх нас хлопців та запропонував випити, а опісля ми мусили кілька годин працювати біля кеглів. Усі хлопці попросили пива, а я імбирового елю. Хлопці засміялися, а я спостеріг, що господар якось чуйно, допитливо, подивився на мене. Але все ж таки відкрив пляшку імбирового елю. Потім, уже біля кегельбану, хлопці сказали мені, що я образив господаря. Пляшка імбирового елю коштує значно дорожче, аніж шклянка пива. І коли я хочу працювати, то повинен пити пиво. До того ж пиво споживне. Після нього легше працювати, а з імбирового елю нема ніякого наїдку. Коли я не міг викрутитися, то пив пиво, дивуючись, як воно людям смакує. Мені воно не подобалось.

Що я справді любив тоді – це ласощі. За п’ять центів я міг купити п’ять «гарматних набоїв», величезних та надзвичайно смачних, і міг жувати одного цілісіньку годину. Був ще там мехіканець, який продавав величезні тягучки по п’ять центів. Треба було жувати чверть дня, щоб упоратися з одною. І часто траплялося, що така тягучка була мені замість сніданку. З неї справді був наїдок, не то що з пива.

Настав час, коли я розпочав другу низку своїх сутичок із Зеленим Змієм. Мені минав чотирнадцятий рік. У голові моїй повно було оповідань старих мандрівників, а в уяві жили тропічні острови та далекі морські береги. Я придбав собі маленького човна та плавав ним затокою Сан-Францисько та Оклендським лиманом. Хотілося мені плавати по морю. Хотілося мені спекатися свого одноманітного безбарвного оточення. Я був саме у розквіті юності, прагнув усіляких пригод, мріяв про дике життя у дикому мужньому світі. Я й не здогадувався тоді, що вся тканина цього мужнього світу просякнута алкоголем.

Одного дня, розпускаючи вітрило на човні, я побачив Скоті. Це був юнак років сімнадцяти, юнга, дезертир з англійського корабля в Австралії, як сказав він мені. Він допіру скінчив строк на іншому кораблі, що прибув до Сан-Франциско. Тепер він хоче знайти собі роботу на китолові.

По той бік затоки, там, де заякорились китолови, близько них стоїть яхта-шлюп Айдлер . За сторожа там гарпунер, який «має намір їхати з китобійним кораблем Бонанца . Чи не перевезу я його, Скоті, своїм човном, до того гарпунера?

Чи не перевезу я?! А хіба це не я наслухався всіляких чуток та оповідань про цього Айдлера – величезний шлюп, що прибув із Сандвічевих островів, куди возив контрабандою опіум. А гарпунер, що там за сторожа! Як часто я бачив його й заздрив йому та його волі. Він ніколи не лишав корабля. Він щоночі спав на борту Айдлера , тоді як я мусив висаджуватись на берег та йти спати додому. Гарпунерові було лише дев’ятнадцять років. Я не знав, про нього нічогісінько, – тільки, що він гарпунер; але він був такий пишний, такий недосяжний для мене, що я не насмілювався заговорити до нього і тільки здалека об’їздив навкруги його яхту. Чи перевезу я Скоті, матроса-втікача, щоб побачитися з гарпунером на яхті контрабандного опіуму Айдлер ? Чи перевезу я!?

На наш оклик гарпунер вийшов на палубу і запросив нас на борт. Я хотів показати, що не гірше за матроса тямлю справу і причалив так, щоб не пошкодити білої фарби яхти. Лишивши човна за кормою, на довгій кодолі, та закріпивши її двома вузлами, ми зійшли вниз. Це було перше приміщення на морі, яке я коли бачив. Одяг, що висів на стіні, неприємно дхнув кислим. Але що з того? Хіба це не був справжній морський одяг – шкіряні куртки, підбиті смугастим оксамитом, блакитні сорочки з грубого сукна, непромокальні капелюхи та плащі, морські чоботи! Вузькі лавки, складні столи, неймовірно малі шахвочки – видно було, що економили місце. Були там і компас, і морські лампи на мідяних кільцях, блакитна мапа, недбайливо загорнута та кинута геть, прапорці, якими подають гасла, складені в абетковому порядку, морський циркуль, встромлений у дерев’яну перебірку, щоб тримати календар. Нарешті я жив. Я вперше за своє життя сидів тут на контрабандному кораблі, як рівний з рівними, з оцим гарпунером та англійським матросом-дезертиром, який сказав, що його звуть Скоті.