Джек Лондон - Зелений Змій, або Алкогольні спогади

А тоді нам закортіло співати, і я почав підтягувати Скоті та гарпунерові, що в захваті вигукували морських пісень. І це в каюті Айдлера я вперше почув: «Людину з ніг збиває», «Хмарки летючі» та «Віскі, Джоні, віскі». О, це було знаменито! Я почав похоплювати зміст життя. Тут не було ні мого безбарвного оточення, ні Оклендського лиману, ні виснажливої біганини з газетами по чужих порогах, ні розвозки криги, ні кеглів. Увесь світ належав мені, всі його стежки були у мене під ногами. Зелений Змій розворушив мою уяву пригодами, яких я так прагнув.

Ми не були звичайні хлопці, а троє молодих п’яних богів, – мудрі надміру, геніальні, безмежно могутні.

– О! – я кажу це й тепер, по багатьох роках, – якби Зелений Змій міг завжди нас вдержати на такій височині, я й однієї хвилини не був би ніколи тверезий. Але у світі невільно нічого брати дурно, – за все треба платити за залізним рахунком. Кожен вибух сили доводиться врівноважувати кволістю. Кожному зльотові відповідає падіння вниз, за кожну химерну мить, що підносить тебе до богів, заплатиш, плазуючи, наче гадюка, в поросі. За одну хвилину божевільно-розкішного буяння духа, яка містить у собі безліч днів і годин, доводиться платити вкороченням життя свого – і часто платити зі скаженою лихварською надбавкою.

Напруження та довговічність такі ж одвічні вороги, як вогонь та вода. Вони взаємно знищують одне одного. Вони не можуть разом ужитися.

І Зелений Змій, могутній чарівник, такий же невільник органічної хімії, як і ми, прості смертні. Ми платимо за все, що здобуваємо, і Зелений Змій не може звільнити нас від цієї розплати. Він може звести нас на високості, але не може нас втримати там, бо інакше ми б усі були богорівні. То не богорівність, а плата за божевільний танок під сурму Зеленого Змія.

Всі ці міркування виникли у мене пізніше. Вони не зринали у свідомості чотирнадцятирічного хлопця, який сидів у каюті Айдлера разом із гарпунером та матросом, ніздрями вбираючи в себе п’янкі пахощі цвілої морської одежі та горланячи разом з ними:

Ми, зовсім очманілі, балакали й вигукували всі заразом. Я мав надзвичайно міцну статуру та шлунок, що здолав би перетравити шматки заліза. Тому я міг так енергійно брати участь у змаганні, тоді як Скоті почав слабнути та піддаватися. Мова його ставала незрозумілою. Він губив слова й не міг знайти їх. Коли ж і знаходив, то не спромагався вимовити їх. Отруєна свідомість почала залишати його. З очей йому зник блиск, і погляд його став тупий. Обличчя та тіло йому обважніли, так само як і свідомість. (Людина не може сидіти випроставшись, якщо не напружить волі.) Мозок Скоті, в якому все гойдалося, не міг контролювати м’язів. Зв’язок між нервовими центрами зник. Він намагався вихилити ще шклянку, але знесилено впустив її додолу. Тоді, на моє превелике диво, заплакавши гірко, доліз до лави, впав на неї горілиць і одразу ж захріп.

Ми з гарпунером пили вдвох, сміючись зі Скоті, свідомі своєї переваги над ним. Одкрили останню пляшку й розпили її під акомпанемент хропіння Скоті. Тоді гарпунер теж поліз на лаву, і я залишився єдиний непереможений на бойовищі.

Я дуже пишався, і Зелений Змій пишався разом зі мною. Я витримав змагання. Я був чоловіком і довів це, перепивши двох, що напилися до нестями. І я твердо тримався на ногах, виходячи на палубу, щоб набрати свіжого повітря у свої обпалені легені.

Коли ми пиячили на Айдлері , я переконався, що маю міцну голову та добрий шлунок. Кілька років я дуже пишався з цього, але зрештою я став це вважати за велике для себе лихо. Щаслива та людина, якій досить двох чарок, щоб сп’яніти. І нещасна та, яка може випити багато і не впитися: вона змушена пити без кінця.

Коли я вийшов на палубу Айдлера , сонце вже сідало. Внизу було чимало лав, можна було не їхати додому. Але я хотів продемонструвати самому собі, який з мене бравий чоловік. Мій човен був за кормою. Останні хвилі відпливу, шумуючи, котилися протокою назустріч вітрові, що віяв з океану зі швидкістю сорока миль на годину, я бачив піняві білі гребні хвиль, бачив, як у них вирувала течія потоку.

Сівши біля стерна та розпустивши вітрило, я натяг його рукою й скерував човна у протоку. Його скажено гойдало, і він пірнав. Почали летіти бризки. Але я був аж на штилі своєї екзальтації. Я співав: «Людину з ніг збиває» та керував вітрилом. Я вже не був чотирнадцятирічним хлопцем, який жив звичайнісіньким життям у сонному місті, яке звалося Оклендом. Я був чоловіком-богом, і стихія мені корилася, підвладна волі моїй.