Джек Лондон - Зелений Змій, або Алкогольні спогади

Озираючись назад з моїм теперішнім досвідом п’яниці, я знаю, чому я тоді не впав непритомний на стіл. Я вже казав, що весь похолов від страху. Страх мене паралізував. Єдине, що я міг робити – це раз у раз вихиляти чарку за чаркою. Я був нерухомий приймач для тої безмірної кількості вина. Воно інертно вливалося в мій від жаху інертний шлунок. Я надто перелякався, а тому шлунок не повертав отрути назад. А весь цей гурт італійців дивився та дивувався з феноменальної дитини, яка з байдужістю автомата пила вино. Не буде хвастощами з мого боку, коли я візьму на себе сміливість сказати, що вони справді ніколи не бачили такого.

Час настав вирушати. П’яні вибрики парубків призвели до того, що більшість розважливих дівчат почали збиратися додому. Я опинився біля дверей, поруч з моєю маленькою дівчиною. Вона не мала мого досвіду і була твереза. Її дуже тішило, як хлопці, коливаючись, намагалися йти поруч зі своїми дівчатами, і вона почала удавати їх. Мені гра сподобалася, і я теж почав по-п’яному хитатися. Але вона не пила вина, тоді як мені випите вино зразу вдарило у голову. Я відразу більше скидався на п’яного, ніж вона. Я здивувався, побачивши парубка, який пройшов, хитаючись, кілька десятків кроків, а тоді спинився обіч шляху, поважно утупивши очі в рівчак. Так само поважно, глибокодумно поміркувавши з хвилину, він упав туди. Мені це було смішно до болю. Я наблизився до рівчака і спинився з краю. Очутився я тоді, коли дівчата зі стурбованими обличчями витягали мене з рівчака.

Мені вже не хотілося бавитися в п’яного. Мене вже це не смішило. Перед очима мені все пошило. Широко роззявивши рота, я хапав повітря. Дівчата вели мене, з обох боків тримаючи за руки, але ноги мені підгиналися. Алкоголь, що я випив, мов довбнею, бив мені у серце та в голову. Якби я був квола дитина, то напевне не вижив би. Я й так був тоді так близько до смерті, що переляканим дівчатам це й не снилося. Я чув, як вони сперечалися, обвинувачуючи одна одну. Деякі з них почали плакати, бо стало їм шкода і себе, і мене, а також обурювалися вони на поведінку своїх товаришів. Але мене це не цікавило. Я задихався й хапав повітря. Іти – це була для мене мука. Від ходи я ще гірше задихався. Дівчата примушували мене йти, а додому було чотири милі. Я пригадую, що бачив затуманеними очима маленький місток через шлях, здавався він десь страшенно далеко, дарма, що до нього не було й сотні футів. Дійшовши, я впав на спину, хапаючи ротом повітря. Дівчата намагалися підвести мене, але я був безпорадний та задихався. На їхні перелякані крики надійшов Ларі, п’яний юнак років сімнадцяти. Він спробував очутити мене, стрибаючи у мене на грудях. Я невиразно пригадую це, пригадую лемент дівчат, які вовтузилися з ним, одтягаючи його геть. Далі я вже не пам’ятав нічого; потім мені казали, що Ларі, скотившись під міст, проспав там цілісіньку ніч.

Коли я очуняв, у хаті було темно. Мене принесли непритомного за чотири милі; та поклали у постіль. Я захворів. Серце та нерви були в страшенному напруженні, і я зразу ж почав маячити. Все страшне та жахливе, що ховалося в моїй дитячій голові, закрутилося в якомусь божевільному танку. Найжахливіші видива здавалися дійсністю. Я бачив убивства, за мною ганялися убивці. Я кричав, боровся, доходив до нестями. Мої муки були жахливі. І крізь це маячіння білої гарячки я чув голос матері: – Але ж його мозок. Він збожеволіє. – І знову, впадаючи в маячіння, цей вигук лунав у моїх кошмарах: мене садовили до дому божевільних, де мене били наглядачі, навколо мене з галасом кружляли хворі.

В моїй молодій пам’яті міцно засіли оповідання старших про злодійські кишіла в китайських кварталах Сан-Франциско. В своєму маячінні я блукав глибоко під землею, крізь тисячі отих кишел і за замкненими залізними дверима я страждав та помирав від тисячі смертей. А то бачив я свого батька, що сидів біля столу в цих підземних печерах та грав із китайцями на золото.

Вся моя лють тоді вибухала найогиднішою лайкою. Я підводився в ліжку, видирався з рук, що мене утримували і лаяв батька так, що аж стіни гули.

Я вибухав тою лайкою, що її наслухалась дитина, яка, живучи в примітивних умовинах сільського життя, скрізь тиняється й бігає. Ніколи я не насмілювався вимовити тих слів, а тут вони раз у раз злітали мені з язика. Я кляв батька, що сидів у підземеллі та грав із довговолосими, довгопазурими китайцями.

Превелике диво, що серце або мозок не луснули мені тої ночі. Як могли витримати артерії та нервові центри семирічної дитини той жахливий пароксизм, що корчив мене! Ніхто не спав в убогій хатині ферми тої ночі, коли Зелений Змій володів мною. Ларі під своїм мостом не маячив так, як я. Він спав собі очманілий і не бачив снів. А другого ранку прокинувся похмурий, із задурманілою головою. І якщо він живий досі, то ледве чи пам’ятає ту ніч – так мало вона для нього важила. Але в моєму мозку вона навіки залишила тавро, і тепер, через тридцять років, пишучи ці рядки, кожне видиво моїх кошмарів у спогадах таке яскраве, наче вирізьблене; ще й тепер кожен жах і біль я відчуваю так виразно, як тої ночі.