Френсис Бернетт - Таємний сад

Рано вранці Мері розбудила молоденька служниця, яка прийшла розвести вогонь в каміні. Вона стала біля нього на коліна й почала з шумом вигрібати попіл. Мері лежала й дивилася на неї кілька секунд, потім роззирнулася на кімнату.

Вона видалася їй дуже дивною й похмурою. Очевидно, такому враженню сприяли гобелени із зображенням різних епізодів полювання, що її прикрашали. На тлі лісового пейзажу стояли й сиділи химерно вбрані дами й чоловіки, біля них – собаки й коні, а вдалині виднілися вежі замку.

На хвилинку Мері здалося, що вона перебуває в лісі разом із ними, тож вона швидко перевела погляд на велике вікно, з якого відкривався безмежний рівнинний простір без жодного дерева, лише низькорослі сланкі рослини. Як і в кебі, дівчинці на мить здалося, що побачене походить на морські хвилі.

– Що це таке? – запитала вона, показуючи пальцем у вікно.

Молоденька служниця, яка представилася Мартою, підвелася на ноги, подивилася на вікно і теж вказала на нього пальцем.

– Ось там? – запитала вона.

– Так.

– Це поле, – привітно сказала вона, широко усміхаючись. – Воно вам не подобається?

– Ні, – відповіла Мері. – Я таке ненавиджу.

– Це тому, що ви не звикли, – сказала Марта, знову нахиляючись до каміна. – Ви думаєте, що поле занадто велике й голе? Але швидко вам воно сподобається.

– А тобі подобається? – запитала Мері.

– Звичайно, – весело відповіла Марта, витираючи камінну решітку. – Я люблю поле. Воно зовсім не голе. Навесні там чудово. Коли цвіте верес і дрик, то всюди пахне медом. А скільки там простору й повітря! Небо здається таким високим-високим! Бджоли дзижчать, жайворонки співають – цей гамір такий приємний. О, я б нізащо не покинула це поле!

Мері слухала її зі спантеличеним виразом обличчя. Тубільні слуги, до яких вона звикла в Індії, були зовсім не такі, як Марта. Завжди сповнені улесливості, вони не сміли говорити зі своїми панами нарівні. Натомість казали «Салам», називали «покровителями бідних» та іншими подібними іменами. Індійського слугу не просили зробити те чи те, йому наказували, тож ні про які «будь ласка» і «дякую» навіть не йшлося. Ба більше, Мері завжди давала ляпаса своїй Аї, коли сердилася, хоч та була літньою жінкою.

Дівчинка мимоволі подумала, а чи наважилася б вона так вчинити з Мартою й дійшла висновку, що ця привітна дівчина навряд чи дозволила б так із собою поводитися. У її манерах було щось рішуче й сміливе. Мері навіть припустила, що вона, мабуть, відповіла б теж ляпасом.

– Ти якась дивна служниця, – зверхньо промовила Мері, визираючи з подушок.

Марта, тримаючи в руках щітку, присіла навпочіпки й щиро розсміялася.

– О, я це знаю, – без будь-яких ознак гніву сказала вона. – Якби тут, в Мізелтвейті, була справжня пані, мене б ніколи не взяли навіть другою покоївкою. Хіба що посудницею, але у верхні кімнати мені було б зась. Я дуже проста й розмовляю по-йоркширськи. Але в цьому дивному будинку немає ні пана, ні пані, тільки пан Пітчер і пані Медлок. Пан Крейвен не любить, щоб його турбували, коли він тут, до того він майже постійно у від’їзді. Пані Медлок по доброті своїй дала мені це місце, щоправда, зазначивши, що ніколи не зробила б цього, якби Мізелтвейт був таким, як інші багаті будинки.

– А тепер ти будеш моєю служницею? – запитала Мері тим самим зарозумілим тоном, до якого вона звикла в Індії.

Марта знову почала чистити решітку.

– Я служу пані Медлок, – рішуче сказала вона, – а вона служить панові Крейвену. Тут я прибиратиму кімнати та трохи прислужувати вам. Щоправда, вам багато послуг не знадобиться.

– А хто мене одягатиме? – поцікавилася Мері.

Марта, присівши навпочіпки, втупилася в неї, а потім від здивування знову заговорила йоркширською говіркою.

– Хіба ви не можете самі одягнутися? – запитала вона.

– Що ти сказала? Я не розумію тебе, – розізлилася Мері.

– О, я забула, – швидко промовила Марта. – Пані Медлок веліла мені стежити за мовою, а то ви не зрозумієте, що я кажу. То ви самі не можете надіти сукню?

– Ні, – майже з обуренням відповіла Мері. – Я ніколи в житті цього не робила. Мене завжди одягала моя Ая.

– Що ж, тоді доведеться навчитися, – сказала Марта, очевидно, не підозрюючи, що говорить зухвало. – Не така вже ви й маленька – самі можете подбати про себе. Вам буде дуже корисно доглядати за собою. Моя мати каже, що не розуміє, чому багаті самі роблять своїх дітей безпомічними: няньки їх миють, одягають і гуляти виводять, наче цуценят.