Френсис Бернетт - Таємний сад

– В Індії все інакше, – стояла на своєму Мері. Вона ледь тримала себе.

Але Марті було байдуже.

– Воно й видно, що інакше, – сказала вона співчутливо. – Гадаю, це тому, що там мало білих людей, тому вони й могли коверзувати. Коли я почула, що ви їдете сюди з Індії, то подумала, що ви теж індуска!

І тут Мері зірвалася – вона рвучко сіла в ліжку й залементувала:

– Що! Ти думала, що я індуска? Ти… свиняча дочка!

Марта спалахнула.

– Ви лаєтеся? – гостро сказала вона. – Панночці не слід так говорити. І сердитися. Я нічого не маю проти індусів. У книжках про них пишуть, що вони всі релігійні й такі самі люди, як і ми, наші брати… Просто я ніколи не бачила темношкірої людини й дуже зраділа, бо подумала, що побачу близько хоч одну. Коли я прийшла сюди вранці, щоб розпалити камін, то підкралася до вашого ліжка й обережно підняла ковдру. І тут-то я побачила, – додала вона розчаровано, – що ви нітрохи не чорніші за мене, попри те, що така жовта!

Мері навіть не намагалася стримати свій гнів і оскаженіло заволала:

– Як ти посміла думати, що я індуска! Ти нічого не знаєш про тих тубільців! Вони не люди, вони – слуги, які повинні кланятися! Ти нічого не знаєш про Індію! Ти взагалі нічого не знаєш!

Вона раптом відчула себе зовсім безпорадною перед наївним поглядом Марти, перед цим іншим світом, де все було не так, як у колишньому житті. І така невимовна туга накрила її всю до останку, що Мері кинулася обличчям у подушки й вибухнула риданнями.

Добродушна Марта навіть злякалася, їй стало шкода дівчинку. Вона підійшла до ліжка й нахилилася до Мері.

– Не треба так плакати! – стала вона примирливо. – Ну, будь ласка, не треба. Я не знала, що ви так розсердитеся! Я справді зовсім нічого не знаю, як ви сказали. Прошу вибачити, панно. Перестаньте плакати!

У її дивній йоркширській мові та спокійних манерах було стільки доброзичливості й тепла, що Мері поступово заспокоїлася й затихла. Марта з полегшенням зітхнула і вже веселішим тоном сказала:

– А тепер пора вам вставати. Пані Медлок казала, щоб я приносила сніданок, обід і вечерю в сусідню кімнату. Там вам улаштували дитячу. А якщо зараз встанете, я допоможу вам одягнутися. Ви не зможете самостійно застебнути ґудзики на сукні ззаду, – примирливо додала вона.

Коли Мері нарешті вирішила залишити ліжко, то потягнулася взяти з гардероба свої речі. Але Марта вже тримала в руках білу вовняну сукню з червоним кантом.

– Це не мій одяг, моя ота… чорна, – показала Мері на сукню, у яку була вбрана вчора. – Але… ця приємніша. Мені… подобається.

– Так, у цю сукню вас наказали вдягти, – відповіла Марта. – Пан Крейвен розпорядився замовити її в Лондоні. Він сказав: «Не треба, щоб будинком ходила дитина в чорному, наче неприкаяна душа. Такий похмурий одяг зробить це місце ще сумнішим, ніж воно є насправді. Вдягніть її у щось світле». Про це я розповіла матері, і вона сказала, що добре розуміє господаря. Вона завжди на всьому знається. І теж не любить чорних суконь.

– Якщо відверто, то я ненавиджу чорні речі, – визнала Мері.

Процес одягання тривав не одну мить. Марта іноді вдягала своїх маленьких сестричок і братиків, але ніколи не бачила, щоб дитина стояла так нерухомо і чекала коли за неї все зроблять.

– Чому ви самі не взуваєтесь? – запитала вона, обережно піднімаючи ногу Мері.

– Моя Ая взувала мене, – відповіла дівчинка, втупившись на покоївку. – Такий звичай.

Цей вислів вона перейняла від слуг-індусів. Якщо їм наказували зробити те, чого впродовж століть не робили їхні предки, вони з лагідним поглядом відповідали: «Звичай не такий», – цим справа й закінчувалася.

«Звичай був такий», що Мері нічого не робила сама, а тільки стояла й дозволяла одягнути себе, наче ляльку. Проте нині в неї з’явилося передчуття, що життя в Мізелтвейті навчить її багато чого, а самостійно вдягати панчохи та черевики й поготів.

Поза сумнівом, аби Марта була «справжньою» покоївкою, вона виказувала б більше послужливості, а також знала б, що їй належить розчісувати волосся господині, застібати черевики, класти на місце розкидані нею речі, як це робили служниці в багатьох англійських родинах. Однак вона ніде, крім Мізелтвейту, не служила, і була простою сільською дівчиною, яка виросла в будинку на краю поля з цілим виводком братів і сестер, яким і на думку не спадало, що можна чогось не робити самим і не доглядати за молодшими дітьми, які ще тільки вчилися ходити.

Якби Мері Леннокс можна було легко розвеселити, балакучість Марти, ймовірно, потішила б її. Проте поки що дівчинка з далекої Індії тільки незворушно слухала оповідки покоївки, критично оцінюючи її манери. Оскільки Марту не надто цікавили потаємні думки маленької леді, вона й далі вела мову про все на світі, а її світ передовсім зосереджувався на власній родині.