Френсис Бернетт - Таємний сад

– Ех, якби ви їх всіх тільки побачили! – говорила дівчина. – Нас загалом дванадцятеро, а батько мій отримує всього шістнадцять шилінгів на тиждень. Важко нагодувати всіх, скажу я вам. Діти цілий день граються в полі, тож мати каже, що вони гладшають від степового повітря, а також від того, що, мабуть, їдять траву, як дикі поні. Наш Дікен, йому вже дванадцять років, приручив молоду конячку-поні й каже, що вона тепер його.

Мері мимоволі почала прислухатися до сказаного.

– А де він взяв її? – поцікавилася вона.

– Знайшов у полі разом з кобилою-мамою, коли вона була ще зовсім маленька. Він став приручати її, годувати хлібом, смикав для неї молоду травичку. І вона так звикла до нього, що ходить слідом і дозволяє сідати на спину. Дікен дуже добрий, і тварини люблять його.

У Мері ніколи не було домашніх тварин, з якими вона могла б гратися, тож нині їй дуже захотілося мати таку. Неабиякий інтерес викликав у неї й Дікен, який зміг приручити тваринку. Мабуть, це сталося вперше, оскільки до цього її ніколи ніхто не цікавив, окрім самої себе.

Кімната, у якій для Мері влаштували дитячу, майже нічим не відрізнялася від спальні. На стінах висіли похмурі старовинні картини, не сприяли радісному настрою і масивні дубові меблі.

На столі, що стояв посеред кімнати, вже був накритий сніданок. У Мері завжди був дуже поганий апетит, тож вона байдуже глянула на першу страву, яку Марта поставила перед нею.

– Я не хочу цього, – сказала вона.

– Не хочете каші?! – недовірливо вигукнула Марта.

– Ні.

– Але ви не знаєте, яка вона смачна! Покладіть собі трохи патоки або цукру!

– Я не хочу, – повторила Мері.

– Ось цього я вже не перенесу, – вигукнула Марта. – Хіба можна даремно псувати хороші продукти! Якби за цим столом сиділи наші діти, вони б за п’ять хвилин усе з’їли!

– Чому? – холодно запитала Мері.

– Чому? – повторила, як відлуння, Марта. – Тому, що в них майже ніколи в житті не було повних шлунків. Вони завжди голодні, як дитинчата яструба або лисиці.

– Я не знаю, що означає бути голодною, – сказала Мері з байдужістю невігласа.

Марта з обуренням подивилася на неї.

– Що ж, вам би не завадило спробувати, я це ясно бачу, – безцеремонно сказала служниця. – Я терпіти не можу людей, які тільки сидять і дивляться на смачну їжу. Як би мені хотілося, щоб все, що тут на столі, було в шлунках у Дікена, Філа, Джейн і всіх інших!

– Чому ж ти не віднесеш їм усього цього? – запитала Мері.

– Це не моє, тому взяти його не можу, – рішуче відповіла Марта. – І сьогодні не мій вихідний день. Мені дають відпустку тільки раз на місяць, як і всім іншим. Тоді я йду додому й допомагаю матері в хаті, щоб вона трохи відпочила.

Мері випила трохи чаю і з’їла шматочок підсмаженого хліба з мармеладом.

– А тепер одягніться тепліше й підіть на вулицю погратися, – сказала Марта. – Вам це буде дуже корисно та й апетит нагуляєте.

Мері підійшла до вікна. Вона бачила сади, доріжки й великі дерева, але все це мало якийсь тьмяний зимовий вид.

– Навіщо мені йти на вулицю в такий день?

– Якщо не підете, то доведеться залишитися в будинку, а що ви тут робитимете?

Мері роззирнулася довкруж: робити було нічого. Коли пані Медлок влаштовувала дитячу, вона не подумала про розваги. Мабуть, краще було б вийти й подивитися на сади.

– Хто піде зі мною? – запитала вона.

Очевидно Марту вже не так сильно здивувало це запитання, бо вона незворушно відповіла:

– Ніхто. Вам доведеться навчитися гратися на самоті, як граються інші діти, у яких немає сестер і братів. Наш Дікен іде в поле один і цілими днями грається там. Тому-то він і приручив поні. В полі є вівці, які його знають, а птахи прилітають до нього і їдять у нього з рук. Хоч у нас мало їжі, але він завжди ховає шматочок хліба для своїх улюбленців.

Хоч Мері цього й не усвідомлювала, саме нагадування про Дікена змусило її погодитися на прогулянку. Якщо в садах не було поні та овець, то, ймовірно, були птахи, які не схожі на птахів в Індії, й на них, можливо, варто було б подивитися.

Марта принесла їй пальто, капелюшок, теплі черевики й вивела з будинку.

– Якщо ви пройдете он по тій доріжці, то вийдете до саду, – вказала вона на невелику хвіртку. – Влітку там сила-силенна квітів, але тепер нічого не цвіте, – і з хвилину повагавшись, додала: – Один із садів замкнений. Там уже десять років ніхто не бував.

– Чому? – мимоволі вирвалось у Мері. Це ж треба! Крім сотні замкнених дверей у будинку додалася ще одна замкнена хвіртка!