Френсис Бернетт - Таємний сад

– Пан Крейвен велів замкнути його, коли його дружина так раптово померла. Він нікому не дозволяє заходити туди. Це був її сад. Він замкнув хвіртку, а ключ закопав… Ох, пані Медлок дзвонить – мені треба бігти.

Марта хутко зачинила за собою вхідні двері, а Мері рушила доріжкою, яка мала привести її до хвіртки.

Дівчинка мимоволі розмірковувала про сад, у якому ніхто не бував уже десять років, намагалася уявити, який вигляд він має, та чи є ще в ньому живі рослини. Зайшовши за хвіртку, на яку їй вказала Марта, одразу зрозуміла, що опинилася у великому саду з широкими галявинами й звивистими доріжками, з обох боків обсадженими кущами. Там були різні дерева, але в основному хвойні, яким надали химерних форм, клумби, великий ставок зі старим сірим фонтаном посередині. Клумби були оголені, а фонтан не працював. Поза сумнівом, це не був замкнений сад. Та й загалом, як його можна замкнути? Сади ж існують, щоб гуляти там.

Саме про це подумала Мері, коли побачила в кінці доріжки довгу стіну, вкриту плющем. Оскільки дівчинка ніколи не була в Англії, то не здогадувалася, що в маєтках також вирощують фрукти й овочі для кухні, й саме до такого місця вона наближається. Єдине, що для неї було очевидним – про замкнений сад знову не йшлося, бо хвіртка в стіні була прочинена.

Зайшовши всередину, вона побачила, що на огородженій території садів власне було кілька. Всі вони сполучалися між собою через хвіртки. Крізь найближчу до себе Мері побачила кущі та грядки з пізніми овочами. Фруктові дерева росли біля самої стіни, а деякі з грядок були прикриті скляними рамами. Мері постояла, роззирнулася довкруж і вирішила, що тут нема на чому зупинити око, таке все було голе й непривітне. Влітку, можливо, сад був красивішим, коли всюди було зелено, але нині в ньому її нічого не приваблювало.

Через кілька хвилин з хвіртки, що вела в інший садок, вийшов старигань із заступом на плечі. Побачивши Мері, він враз спохмурнів, а його обличчя витягнулося від здивування. Однак він нічого не сказав, лише злегка підняв капелюха для привітання, хоч йому вочевидь ця зустріч була неприємною. Дівчинці чоловік навзаєм не сподобався, тож за звичкою набувши зверхнього вигляду, вона, не привітавшись, запитала:

– Що тут?

– Один з городів, звідки збирають овочі для кухні, – відповів старий.

– А там? – вона вказала на розчинену зелену хвіртку.

– Ще один, – коротко сказав він. – А по той бік стіни ще один, а за ним ще город.

– Можна мені туди піти? – запитала Мері.

– Якщо хочеш… Тільки дивитися там немає чого.

Мері нічого не відповіла. Вона попрямувала доріжкою й пройшла через другу зелену хвіртку. Там вона знову побачила стіни, знову пізні овочі та скляні рами, але в другій стіні була ще одна зелена хвіртка – зачинена. Отже, могло бути, що саме вона вела в той сад, якого ніхто не бачив уже десять років.

Оскільки зазвичай Мері робила все, що заманеться, а боязливість була їй непритаманною, то дівчинка швидко опинилася біля зеленої хвіртки й взялася за клямку. Її очікування, що за нею схований таємничий сад, не справдилися. Ручка навіть не рипнула, і Мері знову опинилася у фруктовому саду, обнесеному муром. Щоправда, ще однієї зеленої хвіртки вона в ньому не побачила.

Взявшись за її пошуки, дівчинка дійшла до іншого кінця саду й помітила, що стіна там не закінчувалася, а тяглася далі. За нею виднілися верхів’я дерев, а на найвищій гілці одного з них Мері побачила пташку із яскраво-червоною грудкою. Несподівано вона заспівала, немовби звертаючись до неї.

Мері зупинилася, прислухаючись. Чомусь веселий, ніжний свист не дратував. Навпаки – викликав приємні відчуття. У світ, що її оточував – величезний похмурий будинок, безкрайнє голе поле і такі самі голі сади раптом увірвалася весела червоногруда пташина і своїм радісним співом спромоглася викликати на її завше невдоволеному обличчі щось схоже на усмішку.

Дівчинка, мов зачарована, слухала пташку, доки та не полетіла. Чи вдасться її ще побачити, щоб краще роздивитися? Адже в Індії такі Мері не траплялися. А, може, вона живе таємному саду й усе про нього знає?!

Думки про запущений сад не відступали ні на хвилину. Чому пан Арчибальд Крейвен закопав ключ? Якщо він так любив свою дружину, то чому ненавидить її сад? Та й загалом чи доведеться їй хоч коли побачити свого дядька? Хоч наперед знала: навіть якщо це станеться, то він навряд чи сподобається їй, і це буде взаємно. А отже, жодного запитання щодо таємного саду не буде поставлено, й жодної відповіді не почуто.