Френсис Бернетт - Таємний сад

– Ви прекрасно впоралися зі сніданком, – сказала Марта.

– Сьогодні страва була дуже смачною, – не приховуючи свого здивування від власного вчинку, пояснила Мері.

– Це повітря з вересового поля дає вам апетит, – запевнила її Марта. – Ви щасливиця: у вас до апетиту є ще й їжа. А нас у хаті – дванадцятеро, в усіх є шлунки, а покласти в них часто нічого. Грайтеся надворі щодня й не будете такою жовтою.

– Я не граюся, – сказала Мері. – Не маю чим.

– Нічим гратися! – вигукнула Марта. – Наші діти граються прутиками, камінчиками, бігають, кричать, роздивляються довкруж.

Мері не наважилася кричати, але взялася уважніше до всього придивлятися. Більше їй нічого було робити. Вона ходила навколо садів, бродила доріжками парку. Іноді шукала старого Бена й кілька разів бачила його за роботою, проте він був або надто заклопотаний, або чимось незадоволений, і жодного разу не глянув на неї. А недавно, ще здалеку побачивши її, підняв свій заступ і попрямував геть.

Це сталося неподалік її улюбленої доріжки для прогулянок, прокладеної майже впритул до заплетеної густим плющем стіни. В одному місці кучеряве темно-зелене листя було особливо густим, наче його довгий час ніхто не проріджував. Мері звернула на це увагу через кілька днів після зустрічі з Беном і зупинилася, розмірковуючи, чому це так.

Вона стояла й дивилася на гілку плюща, яка гойдалася від вітру, аж раптом перед нею вигулькнуло щось червоне, а потім почулося гучне цвірінькання. На стіні сиділа пташка старого Бена й дивилася вниз, витягнувши шию й нахиливши голівку набік.

– О! Це ти! – вигукнула Мері. Їй анітрохи не здалося дивним, що вона заговорила з пташкою, ніби та могла зрозуміти її або відповісти.

Зрозуміло, вільшанка не відповіла. Зате щебетала, співала й стрибала вздовж стіни, ніби емоційно жестикулюючи розповідала Мері про все на світі. Дівчинці здалося, що вона зрозуміла пташину мову й переклала для себе так:

– Добрий ранок! Вітер приємний, авжеж? А хіба сонце не приємне? Правда? Все приємне! Спробуй щебетати, співати й бігати. Спробуй! Спробуй!

Мері засміялася, й коли вільшанка пустилася летіти вздовж стіни, теж побігла за нею. Бідна маленька Мері – худа, жовта, вона в цю хвилину здавалася майже красивою.

– Я люблю тебе! – крикнула вона, переповнена почуттями, і навіть спробувала свиснути, чого зовсім не вміла робити. Але пташка здавалася цілком задоволеною: вона теж стала свистати у відповідь і, нарешті, розправивши крила, злетіла на верхівку дерева, сіла там і голосно заспівала.

Це нагадало Мері той день, коли вона вперше побачила її. Тоді вільшанка гойдалася на верхів’ї дерева, а Мері стояла посеред фруктового саду. Тепер вона була з іншого боку фруктового саду й стояла на стежці біля стіни, за якою виднілося те саме дерево.

– Це той сад, у який не можна увійти, – сказала вона сама собі. – Це сад без хвіртки, і там живе пташка. Як би мені хотілося подивитися, що там приховано!

Вона знову пройшлася вздовж стіни, ретельно оглядаючи її, і вкотре переконалася, що жодного отвору в ній не було.

Потім повернулася до хвіртки, через яку заходила першого ранку, рушила далі стежкою, яка вивела її до наступної. За нею був сад, і коли вона стояла й дивилася вгору, то побачила там, із другого боку стіни, дерево. Вільшанка, яка щойно закінчила співати, почала вичищати дзьобом пір’я.

– Це той сад, – вкотре повторила Мері сама собі. – Я впевнена, що це він.

Вона знову все пильно оглянула, втім, результат був такий самий, як у приказці: скільки не кажи цукор, солодко в роті не буде. Хвіртка не з’явилася. Вкотре Мері побігла через сади, де росли овочі для кухні, повз довгу вкриту плющем стіну, куди приходила на прогулянку. Пройшлася стежкою від кінця до кінця, але марно.

– Це дуже дивно, – знову промовила вона до себе. – Бен сказав, що хвіртки немає, і її справді немає. Але десять років тому хвіртка була, бо пан Крейвен її зачинив на ключ, який закопав.

Ця «хвірточна» історія давала їй стільки поживи для роздумів, що вона вже аніскілечки не шкодувала, що опинилася саме в Мізелтвейті. В Індії завжди було спекотно, й вона відчувала таку знемогу, що нічим не могла зацікавитися. Свіжий англійський вітер наче здув павутину з її маленького мозку й оживив його.

Мері майже весь день не заходила до будинку, тож коли сіла вечеряти, то була не лише дуже голодна, а й відчувала приємну втому. Вона насолоджувалася теплом у кімнаті, й навіть безперервне базікання Марти не викликало в неї звичного роздратування. Навпаки, цього разу вона із задоволенням слухала її розповіді про все на світі.