Френсис Бернетт - Таємний сад

– Капітан Леннокс і його дружина померли від холери, – сказав пан Крейвен, як завжди лаконічно й холодно. – Капітан Леннокс був братом моєї дружини, тому я став опікуном їхньої дочки. Дитину треба доправити сюди. Ви поїдете до Лондона й привезете дівчинку.

Тож пані Медлок спакувала свій маленький саквояж і вирушила в дорогу.

Мері сиділа в кутку вагона з кислою і злою фізіономією. В неї не було книжки, дивитися у вікно було нецікаво, тому вона склала на колінах свої тоненькі ручки в чорних рукавичках і так застигла, зціпивши зуби. Чорний одяг ще більше підкреслював жовтизну її обличчя, а ріденькі пасма світлого волосся вибивалися з-під чорного капелюшка.

Це ж треба бути такою примхливою, – подумала пані Медлок, раз у раз позираючи на маленьку статую. Словом «примхлива» в Йоркширі називали розпещених і дратівливих дітей. – Яка дитина здатна так довго сидіти нічого не роблячи!

Врешті-решт їй набридло придивлятися до дівчинки, й вона заговорила пронизливим голосом:

– Гадаю, пора розповісти вам про місце, куди ми їдемо. Чи знаєте ви що-небудь про свого дядька?

– Ні, – відповіла Мері.

– Ви ніколи не чули, щоб ваші батьки про нього згадували?

– Ні, – невдоволено відказала Мері й спохмурніла ще більше, усвідомивши: батько й мати взагалі ніколи й ні про що з нею не говорили. Вони ні про що їй не розповідали.

– Гм! – пробурмотіла пані Медлок, ще уважніше роздивляючись невдоволене личко дівчинки. Якийсь час вона помовчала, потім сказала: – Гадаю, все-таки вам треба дещо розповісти, щоб ви приготувалися. Річ у тім, що ми їдемо в незвичайне місце.

Мері на це нічого не відповіла, й пані Медлок, розчарована її байдужістю, знову помовчала, а потім зітхнула й повела далі:

– Маєток досить великий, і пан Крейвен пишається ним. Щоправда, сам будинок досить старий похмурий. Йому вже років шістсот. Він розташований на краю величезного вересового поля. Там близько ста кімнат, хоч більшість з них замкнено. Там висять картини, і стоять красиві старовинні меблі. Навколо – величезний парк і сади. Гілки деяких дерев дістають до самої землі, – вона знову помовчала, зітхнула й несподівано закінчила: – Ось і все, що я хотіла вам розповісти.

Мері, сама того не бажаючи, почала прислухатися. Все, про що розповідалося, нічим не нагадувало Індію, а все нове її завжди приваблювало. Однак годі було побачити зацікавлення на обличчі дівчинки – жоден м’яз не ворухнувся, вона вдавала, що їй байдуже. Це була одна з її неприємних рис.

– Ось якось так… – сказала пані Медлок. – Що ви про це думаєте?

– Нічого, – відповіла дівчинка. – Я нічого не знаю про такі будинки.

Ця відповідь викликала в пані Медлок короткий смішок.

– О! – вирвалося в неї. – Ви – зовсім, як маленька бабуся. Вас зовсім нічого не цікавить?

– Яке це має значення – цікаво мені чи ні, – рівним голосом проказала Мері.

– А ось тут ви маєте рацію, – підхопила пані Медлок. – Жодного значення. Навіщо вас везти в маєток Мізелтвейт, я не знаю. Напевно, це найпростіше, що прийшло йому в голову. Я впевнена, він про вас не дбатиме. Він ніколи ні про кого не піклується.

Жінка враз замовкла, немов згадавши щось заборонене.

– У нього крива спина, – сказала вона. – Ось чому він не такий, як усі. Він був дратівливим ще з молодості, тож попри своє багатство, не був щасливим, доки не одружився.

Мері раптом підвела на економку очі, хоч і намагалася прикинутися байдужою. Вона ніколи не думала, що горбань може одружитися, тому здивувалася. Пані Медлок це помітила, й оскільки була дуже балакучою особою, вела свою розповідь дедалі жвавіше. Зрештою, це був єдиний спосіб згаяти час у дорозі.

– Вона була така мила, красива, то він був ладен на край світу піти за стебельцем трави для неї, якби вона тільки захотіла. Ніхто й не думав, що вона погодиться одружитися з ним, а вона дала згоду. Люди почали говорити, що це – через його гроші. Але це неправда, неправда… – з глибоким переконанням повторила пані Медлок. – Коли вона померла…

Мері, сама того не бажаючи, злегка підстрибнула.

– О! Вона померла! – вигукнула дівчинка. Їй пригадалася колись прочитана французька казка, у якій розповідалося про горбаня та прекрасну принцесу. Мері стало шкода пана Арчибальда Крейвена.

– Так, вона померла, – зітхнула пані Медлок. – Відтоді він став ще більш дивакуватим. Він багато подорожує, а коли повертається, то замикається в західному крилі будинку й нікого не хоче бачити. Пускає тільки старого Пітчера, який бавив господаря, коли той був ще дитиною, тож добре вивчив його характер.