Френсис Бернетт - Таємний сад

– Жахливо, – тремтячим голосом відповів молодик. – Жахливо, пані Леннокс. Ви мали б виїхати в гори два тижні тому.

Мем Сагіб заломила руки.

– О, я знаю, що мала б виїхати, – схлипнула вона. – Я зосталася тільки через це дурне приймання. Яка ж я дурепа!

У цей момент від хатин слуг почулися такі відчайдушні голосіння, що жінка мимоволі схопилася за плече молодого офіцера, а Мері затремтіла з голови до ніг. Крики ставали дедалі голоснішими.

– Що це? Що це? – злякано прошепотіла пані Леннокс.

– Знову хтось помер, – впевнено проказав блондин. – Ви не казали, що серед ваших слуг теж є хворі.

– Я не знала! – скрикнула Мем Сагіб. – Ходімо зі мною, йдемо звідси! – вона різко повернулася й забігла в дім.

Згодом Мері зрозуміла, чому той ранок був таким зловісним. Сталося найжахливіше: до них докотилася епідемія холери, і люди вмирали, як мухи. Уночі захворіла Ая, а коли пролунали крики в хатинах слуг, вона померла. Наступного дня ще троє слуг віддали богу душу, а решта розбіглися. Паніка охопила всіх, адже смерть не оминала жодного будинку.

Доки в будинку тривав переполох, Мері сховалася в дитячій кімнаті, й усі про неї забули. Ніхто про неї не думав, ніхто не шукав, і вона то плакала, то спала. А в цей час відбувалися якість дивні речі, про які їй було відомо тільки те, що люди хворіли й умирали. Про це свідчили страшні крики, що раз у раз долітали до неї.

Врешті їй так захотілося їсти, що вона прокралася в їдальню. Там нікого не було, хоч на столі стояло чимало страв. Стільці й тарілки стояли так, наче люди їх поспішно відсунули, коли раптом стали з якоїсь причини тікати, не завершивши обіду.

Вона з’їла трохи фруктів і бісквіт, а щоб утамувати спрагу, підсунула до себе найближчий келих з якоюсь темною рідиною. Вона була солодкою на смак і нагадувала виноградний сік, тому дівчинка випила все до краплі. Вино подіяло миттєво. Якась непереборна втома, а також крики й тупотіння людей, що стрімко тікали з будинку, змусили її повернутися в дитячу й щільно причинити за собою двері. Мері лягла в ліжко, й сон зморив її. Він був таким глибоким, що дівчинка надовго втратила здатність розуміти, що відбувається навколо.

Коли вона прокинулася, то довго лежала й дивилася в стелю. У будинку панувала така тиша, якої не було за все її життя. Дівчинка не чула ні голосів, ні кроків, тож подумала, що всі вже одужали від холери, й загроза минула.

Вона також думала про те, хто ж піклуватиметься про неї тепер, коли Ая померла. Можливо, нова доглядальниця знатиме нові казки, бо старі їй уже приїлися. За померлою нянею дівчинка не побивалася.

Мері була егоїсткою й узагалі нікого не любила. Шум, крики й біганина через холеру налякали її, але нині страх заступило роздратування від того, що про неї посміли забути. Хоч це й не дивно: хто пам’ятатиме про маленьку дівчинку з огидною поведінкою, до якої всі були байдужі. Тим часом Мері міркувала по-іншому: коли спалахнула страшна хвороба, кожен думав тільки про себе, але зараз, коли все знову в порядку, напевно, хтось прийде подивитися, що з нею відбувається.

Однак ніхто не з’являвся, а тиша в будинку ставала нестерпною. Раптом Мері почула ледь уловимий шурхіт, і коли подивилася вниз, то побачила маленьку змійку, яка рухалася вздовж стіни й дивилася на дівчинку блискучими, як дорогоцінне каміння, очима. Мері зовсім не злякалася, бо знала: це невинне створіння не заподіє їй жодної шкоди. Здавалося, змійка поспішає якомога швидше втекти з кімнати, прослизнувши в щілину під дверима.

– Як дивно й тихо. Таке враження, що крім мене й змійки в будинку нікого немає, – голосно сказала Мері й одразу почула важкі кроки – спочатку в саду, а потім – на веранді.

Кілька чоловіків увійшли в будинок, перемовляючись приглушеними голосами. Ніхто не вийшов їм назустріч, ніхто не заговорив з ними, а вони, судячи зі звуків, заглядали в усі кімнати, обережно прочиняючи двері.

– Як тут порожньо! Напевно, ніхто не вижив, – почула Мері. – Така гарна, чарівна жінка! Мабуть, дитина теж померла. Я чув, що в неї була дитина, хоч її ніхто ніколи не бачив.

Через кілька хвилин двері дитячої відчинилися. Першим до кімнати увійшов старший офіцер, якого Мері колись бачила зі своїм батьком. Він був втомлений і стурбований, але коли побачив її, то так здивувався, що майже відскочив назад. Мері стояла посеред кімнати, страшенно негарна, до того ж тремтіла від голоду й обурення від того, що про неї забули.

– Барні! – крикнув офіцер. – Тут дитина! Кинута дитина! В такому страшному місці! Хто ж це?