Джек Лондон - Поклик пращурів

– Підхопиш, бо ти народився для шибениці, – зареготав шинкар. – Гей, допоможи мені, перш ніж ушиєшся звідси, – додав.

Напівнепритомний, із болем у горлі та язиці, напівживий, Бак спробував глянути на мучителів. Але його кинули на землю і знову почали душити, аж доки не начепили важкий латунний нашийник. Потім мотузку забрали, а собаку кинули до ящика, схожого на клітку.

Там він пролежав решту цієї втомливої ночі, плекаючи гнів і травмоване самолюбство. Собака не розумів, що усе це означає. Чого вони хочуть від нього, ці дивні люди? Нащо тримають у вузькому ящикові? Бак не розумів, чому, але відчував, як гнітить його туманне відчуття навислої біди. Тієї ночі він, коли з гуркотом відчинялися двері сараю, кілька разів підхоплювався, очікуючи побачити суддю або хоча б хлопців. Але щоразу це було розпухле обличчя шинкаря, котрий дивився на нього у слабкому світлі лойової свічки. І щоразу радісний гавкіт, що тремтів у Баковому горлі, перетворювався на люте гарчання.

Але шинкар залишив його самого, а вранці зайшли четверо чоловіків і підняли ящик. Нові мучителі, вирішив Бак, бо вони мали зловісний вигляд, були розпатлані й у лахмітті; він розлютився і кинувся на ґрати. А ті четверо лише сміялись і тицяли в нього палицями, які він одразу ж хапав зубами, аж доки не зрозумів, що саме цього вони й хочуть. Відтак собака похмуро влігся і дозволив занести ящик до фургона. Потім пес і ящик, в якому його ув’язнили, пройшли через багато рук. За ним наглядали клерки у службі доставки; його везли в іншому фургоні; разом із різноманітними ящиками та посилками на вантажній платформі доставили на паровий пором, з порома – до великого залізничного депо і нарешті розмістили у багажному вагоні.

Два дні та дві ночі цей вагон тягли крикливі локомотиви; увесь цей час Бак не їв і не пив. Розгніваний, він з гарчанням зустрічав посильних, а вони мстили, дражнячи його. Кидався на ґрати, його аж трусило від люті, а ті сміялися та піддражнювали. Вони гарчали і гавкали, наче огидні собаки, нявкали, розмахували руками та кричали «кукуріку». Пес знав, що це дуже нерозумно; але це ще більше ображало його гідність, і його гнів дедалі зростав. Собака не дуже звертав увагу на голод, але брак води змушував його сильно страждати і роздував гнів до крайньої межі. Через це нервування, чутливість та погане ставлення в нього почалася лихоманка, що підсилювалася запаленням пересохлих та розпухлих горла і язика.

Єдине, з чого він тішився, – це з того, що на шиї не було мотузки. Вона давала їм несправедливу перевагу; але тепер, уже без неї, він їм покаже. Вони більше ніколи не накинуть йому мотузку на шию. Це вселило у нього рішучість. Два дні й дві ночі собака не їв та не пив, і за цей важкий час накопичив запас гніву, що віщу вав біду для кожного, хто першим на нього кинеться. Його очі почервоніли, він перетворився на розлюченого демона. Бак настільки змінився, що й суддя тепер не впізнав би його, а посильні з полегшенням зітхнули, спекавшись пса у Сіетлі.

Четверо чоловіків обережно перетягли ящик з фургона на маленький двір, оточений високими мурами. Огрядний чоловік у червоному светрі, дуже обвислому на шиї, вийшов і виписав візникові чек. Наступний мучитель, здогадався Бак, і розгнівано кинувся на ґрати. Чоловік похмуро посміхнувся, приніс сокиру та кийок.

– Ви ж не збираєтеся його зараз випустити? – запитав візник.

– Збираюся, – відповів чоловік, заганяючи сокиру в ящик як важіль.

Четвірка, яка занесла собаку сюди, відразу ж розбіглась і, зайнявши безпечні місця на верхівці муру, приготувалася спостерігати за видовищем.

Бак кинувся на розтрощене дерево, встромивши туди зуби і борючись із ним. Де б не стукала зовні сокира, пес із гарчанням кидався туди, бажаючи якнайшвидше вилізти, а чоловік у червоному светрі холоднокровно полегшував йому вихід.

– Ну, чортяко червоноокий, – сказав, збільшивши дірку настільки, щоб пес міг просунути туди тулуб. Одночасно чоловік кинув сокиру і взяв у правицю кийок.

Бак був таки справжнім чортякою, коли приготувався до стрибка: наїжачена шерсть, піна з пащі, божевільний блиск у залитих кров’ю очах. Він кинувся просто на чоловіка, зібравши свої сто сорок фунтів люті, доповнені злістю від дводенного ув’язнення. У стрибку, коли щелепи були вже близько від чоловіка, пес отримав удар, що зупинив його тіло і змусив зуби боляче зімкнутися. Бак перевернувся, вдарившись об землю боком і спиною. Його ще ніколи не били кийком, і собака не зрозумів, що сталось. Із гарчанням, що було не так гавкотом, як криком, він знову скочив на ноги та стрибнув. І знову натрапив на удар та з усієї сили гепнувся на землю. Цього разу вже зрозумів, що це кийок, але його божевілля не знало обережності. Він нападав із десяток разів, і щоразу кийок переривав його атаку та кидав на землю.