Джек Лондон - Поклик пращурів

Проте ці сто сорок фунтів, до яких додавалася гідність, що була результатом доброго життя і загальної поваги, давали йому змогу поводитися по-королівському. Протягом чотирьох років, од щенячого віку, він жив, наче пересичений аристократ; пишався собою, був навіть трохи егоїстичним, як це іноді трапляється з поміщиками внаслідок ізольованого існування. Але йому вдалося вберегтися, не перетворившись на просто розпещеного кімнатного песика. Полювання й інші подібні втіхи на свіжому повітрі перешкодили ожирінню та зміцнили його м’язи; як для представника породи, звичної до холодних ванн, любов до води була для нього тонізуючим засобом і зберігала здоров’я.

Таким був спосіб життя пса Бака восени 1897 року, коли відкриття на Клондайку потягнуло людей з усього світу на холодну Північ. Але Бак не читав газет і не знав, що Мануель, один з помічників садівника, був непевною особою. Мануель мав серйозний ґандж: полюбляв грати у китайську лотерею {4} 4 Китайська лотерея … Відсилання до популярної, але нелеґальної азартної гри (тепер називається кено), яку привезли до Сполучених Штатів китайські імміґранти. . А під час гри вирізнявся головною вадою – вірою у певну систему; це й зробило його прокляття неминучим. Бо для того, щоб грати за системою, потрібні гроші, тим часом заробіток помічника садівника не покривав потреб дружини і численного потомства.

Того пам’ятного вечора, коли сталося віроломство Мануеля, суддя був на зборах Асоціації виробників ізюму, а хлопці займались організацією атлетичного клубу. Ніхто не бачив, як він і Бак ідуть фруктовим садом – як здавалося Бакові, просто на прогулянку. І, за винятком одного чоловіка, ніхто не бачив, як вони прийшли на полустанок, відомий як Колледж-Парк. Цей чоловік поговорив з Мануелем, і між ними задзенькали монети.

– Міг би й упакувати товар перед доставкою, – похмуро сказав незнайомець, і Мануель обгорнув шматок товстої мотузки навколо Бакового нашийника.

– Крутнеш і добряче його придушиш, – сказав Мануель, і незнайомець ствердно буркнув.

Бак прийняв мотузку зі спокійною гідністю. Ясна річ, це був незвичний випадок, але пес навчився довіряти людям, яких знав, та віддавати належне їхній мудрості, що перевершувала його власну. Але коли кінці мотузки опинилися в руках незнайомця, Бак загрозливо загарчав. Він просто натякнув, що невдоволений, у своїй гордині вважаючи: цей натяк може бути наказом. Однак, на його подив, мотузка затягнулася навколо його шиї, перекривши йому дихання. Розлютившись, він стрибнув на чоловіка, а той перестрів його на пів дорозі, схопив за горлянку і спритним рухом повалив на спину. Потім мотузка безжально затягнулася; тим часом Бак розлючено боровся, його язик вивалився з пащі, а великі груди марно здіймалися, хапаючи повітря. Ніколи у житті до нього не ставилися так підло, й ніколи ще він не був такий розгніваний. Але його сили згасли, очі потьмяніли, і пес не бачив уже нічого, коли потяг зупинився і двоє чоловіків кинули його до багажного вагона.

Наступне, що відчув Бак, – це те, що в нього болить язик і він їде труською дорогою в якомусь транспорті. Хрипкий свист локомотива, що перетнув переїзд, підказав йому, де він. Він дуже часто подорожував із суддею й упізнав відчуття поїздки у багажному вагоні. Пес розплющив очі, й із них вихлюпнувся нестримний гнів викраденого короля. Чоловік стрибнув до його горлянки, але Бак виявився для нього зашвидким. Його щелепи зімкнулися на людській руці й не розслаблялися, доки свідомість не залишила його знову.

– Ага, сказився, – сказав чоловік, ховаючи покалічену руку від носильника, якого привабили звуки боротьби. – Везу пса для боса до Фріско. Є там один пришелепуватий собачий лікар, думає, що його вилікує.

Згодом про цю нічну поїздку чоловік розповідав у маленькому сараї на задньому дворі шинку в порту Сан-Франциско, використавши усю свою красномовність.

– І все, що я за це отримав, – півсотні, – бурчав, – ніколи того більше не зроблю, хоч би й тисячу наперед давали.

Його руку було загорнуто у скривавлену хустку, а права штанина розірвана від коліна до щиколотки.

– А іншому роззяві скільки дали? – запитав шинкар.

– Сотню, – прозвучала відповідь. – Ні су менше не взяв би, повірте.

– Тобто вийшло сто п’ятдесят, – порахував шинкар, – і він того вартий, або я бовдур.

Викрадач розв’язав закривавлену пов’язку і подивився на поранену руку.

– Хоч би сказ не підхопити…

Читать дальше