Едгар По - Жага до життя - Золотий жук, Останній листок, Дари волхвів, Зоряний хлопчик, Чарівна крамниця

Людина інстинктивно піднесла рушницю на половину відстані до плеча, і лише за секунду до нього повернулася здатність міркувати. Він опустив рушницю і добув з піхов на стегні мисливський ніж, спробував пальцем його лезо і переконався, що воно відточене. Він кинеться на ведмедя і вб'є його! Але серце його почало відбивати загрозливе: тук-тук-тук. Потім – ряд перебоїв, і він відчув, що немов залізний обруч стискає його лоб і туман опановує його мозком.

Його сміливість стала зникати, змінюючись хвилею великого переляку. А що якщо звір нападе на нього – такого слабкого, майже беззахисного?

Він випростався і набув якомога більш значної пози, тримаючи ніж і дивлячись прямо в очі ведмедю. Ведмідь ніяково посунувся на кілька кроків, пістав на задні лапи і заричав. Якби людина побігла, він кинувся б за нею. Але людина не бігла: її охопила мужність страху. Він теж видав лютий крик, і в голові його билася незламна любов до життя і звучав непереборний страх, настільки нерозривно пов'язаний з цією любов'ю.

Ведмідь злегка відступив, рикачи, але вочевидь боячись цієї таємничої істоти, що стоїть перед ним твердо і безстрашно. Людина не рухалася; вона заклякла як статуя, і лише коли ведмідь зник і небезпека минула, нею опанував припадок нервового тремтіння, і вона звалився в знемозі на мокрий мох.

Але незабаром, зібравшись з силами, він рушив далі, охоплений новим страхом. Тепер він боявся вже не смерті від нестачі їжі, але був одержимий жахливою думкою, що звірі розірвуть його раніше, ніж голод виснажить останню частку його життєвої сили. Навколо бродили вовки. Їх виття чулося звідусіль, наповнюючи повітря загрозою; від цієї загрози, в своєму божевіллі, яке починається, він слабо відмахувався руками – немов відштовхував від себе тент намету, який напинає вітер.

Вовки раз у раз наближалися по двоє і по троє, перетинаючи шлях, яким він йшов. Але вони все ж трималися від нього на достатній відстані – мабуть, їх було небагато. Вони звикли полювати на карібу, який чинить мало опору, і з побоюванням ставилися до людини – дивної тварині, що ступає на задніх ногах і здатної, можливо, захищатися кігтьми і зубами.

До вечора він дійшов до місця, де лежали кістки, недавно залишені вовками. Їх здобиччю був молодий карібу – годину тому він був ще живий. Подорожній оглянув кістки, начисто обгризені і вилизані, рожеві – клітинна тканина, мабуть, ще не відмерла. Невже і він перетвориться на таку купу кісток до кінця дня? Так ось що таке життя?! Померти – хіба це не означає заснути? У смерті є велике заспокоєння і мир. Так чому ж він не хоче померти?

Але він не довго філософствував. Він присів на моху, висмоктуючи з кісток соки, які ще збереглися в клітинах. Солодкий смак м'яса, тонкий і невловимий, як спогад, дратував його. Ламаючи зуби, він почав розгризати кістки, потім став розбивати кістки каменем і витолок їх на порох, який проковтнув. Поспіхом він ударив себе по пальцях і дивувався, чому не відчуває болю.

А потім настали жахливі дні зі снігом і дощем. Він не знав вже, коли влаштовує стоянку і коли знімається з табору. Йшов він і ночами, і вдень, відпочивав скрізь, де йому траплялося падати; і коли життя знову спалахувало, повз далі. Свідомо він вже не боровся. Життя – саме життя, що не бажало вмирати – штовхало його вперед. Він вже більше не страждав. Його нерви притупилися, оніміли, а в свідомості пропливали моторошні видіння і солодкі сни.

На ходу він смоктав і жував стовчені кістки карібу, які зібрав і забрав з собою. Він не переходив більше через пагорби і ущелини, але машинально йшов уздовж великого потоку, що протікав низом широкої і неглибокої долини. Але він не бачив ні води, ні долини. Він нічого не сприймав, крім своїх видінь. Душа і тіло його ніби йшли – вірніше, повзли поруч, – залишаючись роз'єднаними і пов'язаними однією тонкою ниткою.

Він прокинувся цілком свідомим, горілиць на виступі скелі. Сонце яскраво сяяло. Неподалік чулася хода карібу. В мізку його мерехтіли непевні спогади про дощ, вітер і сніг, але він не знав – боровся з бурею два дні, або два тижні.

Він лежав деякий час без руху, відігріваючи на сонці своє виснажене тіло. Хороший день, думав він. Можливо, йому вдасться визначити своє місцезнаходження? Під ним, внизу, текла широка і спокійна річка. Він не знав її і був здивований. Повільно простежив він поглядом її течію, звивисті вигини між пустельними, голими пагорбами; пагорби ці виглядали більш оголеними і низькими, ніж ті, що він бачив раніше. Повільно і уважно, без збудження і навіть без звичайного інтересу він стежив за течією цієї незнайомої річки і побачив, що вона вливається в яскраве і блискуче море. Це не справило на нього особливого враження. Галюцинація або міраж, подумав він, – найімовірніше, галюцинація – наслідок його пригніченого душевного стану! І немов на підтвердження, він побачив корабель, що стояв на якорі у відкритому морі. На мить він закрив очі і потім знову розкрив. Дивно – видіння не зникало! Але як раніше він знав, що не могло бути набоїв в порожньому патроннику рушниці, так і тепер був упевнений щодо примарності моря: кораблів в серці пустелі бути не могло. І раптом він почув за собою дивне сопіння ніби задушливий кашель. Повільно, дуже повільно, ледь рухаючись від слабкості і задубіння, він перекинувся на іншу сторону. Поблизу нічого не було видно, але він терпляче чекав. Знову пролунали сопіння і кашель, і в декількох десятках кроків він побачив між двома скелями сіру голову вовка. Гострі вуха його, однак, не стояли піднятими вгору, як зазвичай у вовків, очі виглядали каламутними і налилися кров'ю, а голова понуро і безнадійно була опущена. Тварина весь час блимала на сонячному світлі і здавалася хворою. У той час як він на нього дивився, він знову засопів і закашляв.