Franz Kafka - Листи до Феліції (1913)

До речі, з приводу готелів я б не опускав руки, а коли б я був ревним підприємцем, зараз, за півроку, вдався б до нової спроби. Адже окремі готелі таки диктограф придбали? Думаю, не так уже й нерозумно було б надати деяким готелям диктограф даром і тим самим спонукати інших їх купити. З погляду конкуренції готелі-бо взагалі страх які ревниві. Отже, ось мої нові ідеї.

1. Обладнати спеціальне друкарницьке бюро, де все, що ти надиктував на диктограф фірми «Ліндстрем», за собівартість (а спочатку, можливо, навіть і трохи нижче собівартості) передруковується на машинці. Все можна ще більше здешевити за рахунок співпраці з якою-небудь фабрикою друкарських машинок, яка з конкурентних і рекламних цілей поставить обладнання на вигідних умовах.

2. Сконструювати диктограф (постаршинуй, кохана, над майстрами!), який би починав запис тільки після того, як в нього кинуть монетку. Встановити подібні диктографи всюди, де зараз стоять автомати, мутоскопи [38] Рання технологія кінематографа, що здобула успіх у вигляді торгових автоматів для перегляду коротких рухомих кінороликів. тощо. На кожному з таких диктографів, як на поштових скриньках, поміщається повідомлення із зазначенням годин, коли надиктоване, вже в друкованому вигляді, здається на пошту. Я вже прямо бачу маленькі автомобільчики фірми «Lindström A.-G.», які ганяють містом, збираючи списані валики і замінюючи їх на свіжі.

3. За погодженням з Імперською поштою такі ж диктографи встановлюються на всіх великих поштових відділеннях.

4. Крім того, подібні ж апарати встановлюються всюди, де у людей є час і може з’явитися потреба писати, але немає потрібних для цього спокою і комфорту, як-от: у залізничних вагонах, на кораблях, на цепелінах, в трамваях (якщо в них їздиш до професора). У своєму опитуванні готелів чи не забула Ти про готелі в дачних місцях і на курортах, де підприємці, знемагаючи від ділового свербіння, просто братимуть ваші диктографи в облогу?

5. Винаходиться засіб зв’язку між телефоном і диктографом, що само по собі вже звичайно, не повинно бути занадто складно. Упевнений, Ти післязавтра скажеш мені, що це вже зроблено. Ця новинка набула б величезного значення для редакцій, кореспондентських бюро тощо. Складніше, хоча, напевно, теж можливо, з’єднання грамофона і телефону. Складніше тому, що грамофон взагалі зрозуміти неможливо, а диктограф теж не попросиш говорити чіткіше. До того ж зв’язок між грамофоном і телефоном не мав би такого великого і загального значення, і тільки для людей на зразок мене, які телефону бояться, це було б великим полегшенням. Втім, люди на кшталт мене і грамофона теж бояться, отже, їм уже нічим не допоможеш. А взагалі кумедно уявити, як в Берліні до телефону підходить диктограф, у Празі – грамофон, і вони ведуть між собою милу розмову. Але, кохана, винайти засіб зв’язку між диктографом і телефоном треба кров з носа.

Слухай, вже знову так пізно! Я заради Твого підприємства ночами не сплю. Відповідай детально, не треба відразу, інакше ідеї мене переповнюватимуть. І не два листи на день, кохана! І як слід обідай! І не хвилюйся! Не плач! Не впадай у розпач! Подумай про мене: от же дурень, але дурість його в кожнім разі висить у повітрі! А тепер і справді «на добраніч» – і поцілунок, знемагає і безпорадний від любові

Франц

Нічого, нічого, цілий нескінченний день нічого. До 11-ї я раз на чверть години мчу коридором, зазираю всім в руки, нічого. Тоді, думаю, напевно, вдома, прибігаю додому – і там теж нічого. І це саме в той час, коли наш човен злегка похитнувся, з моєї вини, зрозуміло, Ти, моя до смерті замучена, кохана дівчинко.

Що означає Твоє мовчання? Що щось недобре? Ти, яка, як мені здавалося, така близька мені, цілу добу самохіть живеш там у Берліні, а я нічого про Тебе не знаю. Який хоч це був день? Востаннє Ти мені писала у вівторок опівдні. Увечері Ти не могла, дарма, в середу вдень Ти не могла, пусте, але вже потім Ти напишеш, будь ласка, прошу Тебе, Ти напишеш (я шлю благання в минуле), в середу ввечері Ти обов’язково напишеш, і завтра вранці з першою ж поштою я отримаю Твій лист і прочитаю, що Ти не надумала мене кинути, навіть якщо Ти не людину в мені виявила, а, як можна зробити висновок з деяких моїх листів, хворого, геть озвірілого бовдура.

Іноді я думаю, яке, мабуть, хибне уявлення у Твоїх прибічних, у малих, у панянки Лінднер, у матінки Твоєї, про наше листування. Вони-то, напевно, вважають, що в Празі у Феліції який-небудь славний вірний хлопець, який пише їй тільки хороші й ласкаві листи, день у день, як Феліція на те і заслуговує і як воно, по суті, нікого б і не здивувало. І жоден із них не знає, що зробив би Феліції велику послугу, якби незадовго до її приходу він здогадався трохи прохилити вікно і легким порухом руки відправити лист на вулицю.