Френсіс Фіцджеральд - Цент на двох

– Бабуся дала вам двадцять п’ять доларів, щоб придбати це?

– Ні. Вона дала мені п’ятдесят, але вона очікує решту. Я добре знаю цю стару.

– Так передайте їй, – з гідністю вимовив Мерлін, – що вона позбавила себе дуже вигідного придбання.

– Ми дамо вам сорок, – закликав молодий чоловік. – Погоджуйтесь, будьте розумним і не намагайтеся нас пограбувати…

Мерлін розвернувся, тримаючи дорогоцінний том під пахвою і збираючись повернути його в спеціальний ящик у своєму кабінеті, коли його раптом зупинили. З нечуваною пишністю вхідні двері скоріше розчахнулися, ніж відчинилися, і впустили в темний інтер’єр шляхетний привід з чорного шовку та хутра, який швидко направився до нього. Сигарета вистрибнула з пальців міського юнака, і він затамував подих, не зумівши утримати ненавмисне «чорт!». Але саме на Мерліна це з’явлення, здавалося, мало найвидатніший і неперевершений ефект – настільки сильний ефект, що найбільший скарб його магазину вислизнув з його руки й приєднався до сигарети на підлозі. Перед ним стояла Кароліна.

Вона була старою жінкою, такою, що дивовижно збереглася, надзвичайно красивою, надзвичайно стрункою, але все ж старою. Її волосся було м’яким, з гарною сивиною, вишукано укладеним і прикрашеним; на її обличчі, трохи нарум’яненому у стилі дами з вищого світу, було видно павутиння зморшок біля очей, а дві глибші лінії з’єднували її ніс з куточками рота. Її погляд був тьмяний, недоброзичливий і роздратований.

Але це без усякого сумніву була Кароліна: риси Кароліни, хоча і зів’яли з часом, фігура Кароліни, хоч крихка і заклякла, манера триматися Кароліни, безпомилково складена з чудової зухвалості та вартій заздрості самовпевненості, і, головне, голос Кароліни, ламкий і тремтячий, але з тією нотою, яка все ще могла примусити шоферів побажати керувати вантажівками з пральні й спричиняла падіння сигарет з пальців онуків.

Вона зупинилася і принюхалася. Її очі знайшли сигарету на підлозі.

– Що це таке? – вигукнула вона. Слова не були питанням – вони були цілою літанією підозри, звинувачення, доказів та вироку. Їй ледве знадобилася мить. – Встань! – сказала вона онуку. – Встань і видуй увесь цей нікотин з легенів!

Молодий чоловік з трепетом дивився на неї.

– Дмухай! – наказала вона.

Він слабенько стиснув губи й подув у повітря.

– Дмухай! – повторила вона, більш безперечно, ніж раніше.

Він знову подув, безпорадно і смішно.

– Ти розумієш, – стрімко продовжувала вона, – що втратив п’ять тисяч доларів за п’ять хвилин?

Мерлін на мить очікував, що юнак впаде благально на коліна, але таке вже було благородство людського характеру, що він залишався стояти, – навіть ще раз видихнув повітря, частково від нервозності, частково, без сумніву, з якоюсь невиразною надією знову повернути її прихильність до себе.

– Молодий віслюк! – закричала Кароліна. – Ще раз, ще один єдиний раз, і ти підеш з коледжу і відправишся працювати.

Ця загроза мала настільки надзвичайний вплив на молодого чоловіка, що він зблід ще більше, ніж був від природи. Але Кароліна ще не скінчила.

– Ти думаєш, я не знаю, що ти й твої брати, як і твій дурнуватий батько, думаєте про мене? Так ось, я знаю. Ви думаєте, що я старезна. Ви думаєте, що я вже ніяка. Так ось ні! – Вона вдарила себе кулаком у груди, ніби доводячи, що все це – маса м’язів і сухожиль. – І у мене залишиться більше мізків, ніж у всіх вас разом узятих, навіть коли ви покладете мене на стіл у вітальні якимось сонячним днем.

– Але бабуся…

– Мовчи. Ти, хлопчик-стеблинка, якби не мої гроші, найкраще, що з тебе могло б вийти – мандрівний перукар у Бронксі. Дай-но мені поглянути на твої руки. Тьху! Руки перукаря! Ти вважаєш себе розумнішим за мене, яка колись мала залицяння від трьох графів і справжнього герцога, не кажучи вже про пів дюжини папських намісників, які переслідували мене від самого Риму до самого Нью-Йорку. – Вона зробила паузу, затримавши дихання. – Встань! Дмухай!

Юнак покірно подув. Одночасно відчинилися двері, і схвильований джентльмен середнього віку, який носив пальто і капелюх, оброблений хутром, а також, здавалося, мав таке ж саме хутро над верхньою губою та на підборідді, увірвався в магазин і кинувся до Кароліни.

– Нарешті я знайшов вас, – вигукнув він. – Я шукав вас по всьому місту. Спробував зателефонувати вам додому, а ваш секретар сказав мені, що наскільки йому відомо, ви відправились до книжкового магазину під назвою «Мунлайт…».