Френсіс Фіцджеральд - Цент на двох

При перших звуках гудків від річки, що зависли у повітрі, Олівія застебнула останню шпильку в комбінезоні маленького Артура і підняла очі. Мерлін побачив, як вона починає, повільно ціпеніти, наче ліпнина, що поступово твердіє, а потім видихнула з подивом і невдоволенням.

– Та жінка! – раптом скрикнула вона. – О!

Вона блиснула на Мерліна поглядом, який поєднував докір і біль, і без жодного слова взяла маленького Артура однією рукою, схопила чоловіка другою, і з дивовижною швидкістю проклала собі дорогу крізь натовп. Люди, якимось чином поступалися перед нею; якимось чином їй вдалося утримати сина та чоловіка; якимось чином їй вдалося вибратись за два квартали вгору на відкритий простір трохи пом’ятою та розпатланою, і, не уповільнюючи темпу, звернути на бокову вулицю. Потім, нарешті, коли заворушення перетворилося в нечіткий та далекий гул, вона сповільнила темп і поставила маленького Артура на ноги.

– І навіть в пасхальну неділю! Хіба вона не достатньо зганьбилася?

Це був її єдиний коментар. Вона сказала це Артуру, оскільки, здавалося, зверталася зі своїми зауваженнями до Артура протягом решти дня. З якоїсь цікавої та езотеричної причини вона жодного разу не подивилася на свого чоловіка протягом усієї втечі.

Роки – від тридцяти п’яти до шістдесяти п’яти обертаються перед пасивним розумом як незрозуміла карусель. Справді, це карусель з незадоволеними й розбитими вітром кониками, які були пофарбовані спочатку в пастельні кольори, але потім кольори стали тьмяними, сірими та коричневими, а постійне вертіння стало нестерпно запаморочливим, зовсім не таким, як веселі катання у дитинстві чи підлітковому віці, і вже точно і безумовно не схоже на динамічні американські гірки юності. Для більшості чоловіків і жінок ці тридцять років сприймаються поступовим відходом від життя, відступом від лінії фронту – спочатку з багатьма притулками, безліччю розваг та молодості, до межі, де їх менше, де ми знижуємо свої амбіції до однієї амбіції, наші відпочинки до одного відпочинку, наших друзів до небагатьох з них, кого ми ще можемо терпіти; нарешті, опинившись в самотньому, спустошеному укріпленому пункті, який насправді не такий вже й укріплений, де снаряди мерзотно свистять, але ми цього майже не чуємо, оскільки то перелякані, то втомлені сидимо, чекаючи смерті.

У свої сорок Мерлін нічим не відрізнявся від себе в тридцять п’ять; трохи більший живіт, сивина біля вух, та більш явна відсутність бадьорості в його ході. Його сорок п’ять відрізнялися від сорока схожим чином, якщо не згадати легку глухоту в лівому вусі. Але в п’ятдесят п’ять процес перетворився на хімічну реакцію величезної швидкості. З кожним роком він все більше ставав «старим» у своїй сім’ї – майже «старезним», як була впевнена його дружина. У цей час він вже був повноцінним власником книгарні. Таємничий містер Мунлайт Квіл помер десь п’ять років тому, не переживши свою дружину, заповівши йому магазин і весь склад товарів, і там Мерлін все ще проводив свої дні, до цього часу вивчивши назви майже усього, що людство написало протягом трьох тисячі років. Живий каталог, авторитет щодо тиснення та палітурок, фоліантів та перших видань, він міг дати точний опис щодо тисячі авторів, яких він ніколи не міг зрозуміти й напевно ніколи не читав.

В шістдесят п’ять у нього з’явилося старече тремтіння. Він надбав меланхолійні звички старого чоловіка, які так часто зображують в інших старих у стандартних комедіях вікторіанських часів. Він витрачав величезні проміжки часу на пошуки загублених окулярів. Він допікав свою дружину, і вона відповідала йому тим самим. Три-чотири рази на рік він розповідав ті ж самі жарти за сімейним столом і давав синові дивні, неможливі вказівки щодо його поведінки в житті. Психічно та фізично він був настільки цілком відмінний від Мерліна Грейнджера у двадцять п’ять років, що здавалося недоречним, що він повинен досі мати те саме ім’я.

Він все ще працював у книгарні, найнявши молодого помічника, якого, звичайно, вважав дуже лінивим, і нову молоду секретарку міс Гафні. Міс Мак-Кракен, стародавня і незворушна, як і він сам, все ще вела облік. Молодий Артур торгував облігаціями на Уолл-стріт, як, здавалося, в той час робили всі юнаки. Все це, звичайно, було саме так, як і повинно бути. Нехай старий Мерлін здобуває усю магію, яку може, зі своїх книг – місце молодого короля Артура перебувало у світі цифр.

Одного дня, о четвертій годині, коли Мерлін у своїх капцях на м’якій підошві безшумно ковзнув до передньої частини магазину, керований новою звичкою, якої він, чесно кажучи, трохи соромився, а саме – шпигувати за молодим клерком, він, напружуючи зів’ялий зір, випадково визирнув через вітрину, щоб роздивитися вулицю. Лімузин – великий, привабливий, дивовижний, підкотив до бордюру, і шофер, вийшовши й провівши якусь розмову з людьми в салоні машини, розгублено обернувся і попрямував до входу в «Мунлайт Квіл». Він відчинив двері, прослизнув всередину і, невпевнено поглянувши на старого у фесці, звернувся до нього глухим, похмурим голосом, ніби його слова доносилися крізь туман.