Радник лиш зітхнув.
– Якби вона була хлопцем! – почав наново лікар, – були б з неї і вийшли люди. А так жінка… що почне жінка з надвишком розуму при горшках і мисці?
– Ох, доленько моя! – застогнав радник. – Як же ти мене гірко навістила, мене і моїх безвинних дітей! Тепер же я розумію, чому вона за К. вийти не може.
– Ну, що до сього питання, то спробуємо ще, – відповів доктор. – Супроти отрути вживається також отрута. Як віддасться, так і затреться все горе, вся гризота. Таких випадків маємо доволі. Вона буде противитись, буде обурюватись, буде слізьми заливатись… може, навіть сильно заливатись: любила його, бач, чимало, нема тут що й сумніватись, однак чи ж для того має вже ціле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж не женяться вже в світі удруге ні вдівці, ні вдовиці?
– Ах, розуміється, що женяться!
– Адже людина – лиш людиною! – доказував лікар. – І чим властиво більше? Нічим більше, ні менше як… звіриною, і то товариською, розумною звіриною. Спосіб відживлюватися, боротьба о існування, спосіб розмножуватися – все те вона має таке саме, як звірина. Сього годі заперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму. А що єсть по правді, те й по розумі. Будемо отже доти апелювати до її розуму, доки вона квінтесенції не зрозуміє. А коли зрозуміє й віддасться, то побіда по нашій стороні. Тут і втихомириться усякий біль, прибуде родина… одне, друге… домашні клопоти і т. і., і буде ще мені і тобі вдячна. А для вас, старих, для вас було б се те саме, що Наupttreffer ! [16] Великий виграш ( нім .).
– Говори з нею! – умоляв радник. – Говори, одинокий мій потішителю! Я не в силі. О, боже! За що караєш ти мене так тяжко!
* * *
І доктор дійсно говорив з нею. Умів так приладити, що застав її саму дома. Лежала в фотелі недбало одягнена й курила. Він довго її не бачив, і вираз її лиця здивував його. Все здавалось у тім лиці супокійним. Ні сліду ніякого горя. Сказав би-сь, все життя в ній завмерло, лиш між бровами спряталось щось… щось, чого він не розумів, що однак здавалось йому знакомим. «Божевільність», – мелькнуло йому через думку. І з пильною цікавістю звернув назад на неї погляд та на її пречудні, тепер супокійні очі.
– Чого дивитесь на мене так чудно, пане докторе? – питала вона, привітавшись.
– Ви… ви… курите, Олено? – спитав змішаний, не даючи ніякої відповіді на її запитання.
– Адже бачите…
– Але ж бо досі ви не могли знести папіроски в жіночих устах!
– Так. Однак мож і полюбити се, що передше ненавиділось. Наприклад, папіроску в жіночих устах. – І знов замовкла.
Він почав був говорити про нервовість, і що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов’язки, котрі маються супроти себе й супроти других; особливо проти родичів. Замітив, між іншим, що людина – звірина привички і що суть люди, в котрих чутливість – джерело всякого безталання…
Вона лиш десь-колись відповідала, і то віднехочу, байдужно. Нарешті він почав говорити і про їхні домашні обставини, порушив поведення брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрій…
– Не мож інакше збирати, як сіялось… – закинула вона байдужно. – Родичі [17] Родичі – тут батьки.
самі винні, що він пропадає. А пропадає він без рятунку. Опроче… я вірю і в дідичність блудів [18] Дідичність блудів – спадковість помилок.
.
– Критичний у вас розум, Олено, – говорив він з важкою міною, – аналізуючий, розважуючий дух. Вам я можу щось важного відкрити. Правда, се, що скажу, невідрадне. « Des Lebens undemischte Freude ward keinem Irdischen zu teil » [19] «Ніхто із смертних не був цілком щасливий» ( нім . Фр. Шиллер).
, – цитував він патетично. – Однак ви зумієте се перенести, ба і других навчити зносити такі пригоди…
Вона нічого не відповідала й не питала нічого. Думала лиш, що сильним духом суджено й багато перенести. А він почав говорити. Зразу манівцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без усяких застережень. Протягом одної години довідалась, що всі вони знищені, що її батька через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, віддалять зі служби.
Вона не ворухалась. Побіліла лиш, немов стіна.
– На те була я давно приготована, пане докторе, – ледве прошепотіла. – Давно; однак, що можна проти того вдіяти?
– Проти того… нічого! Надіймось, що, може, йому, хоть з ласки, друга або і третя частина пенсії дістанеться. Ви однак можете чимало вдіяти!
– Для кого?
– Для ваших родичів, для вашої сестри, а найбільше для себе.
Читать дальше