– Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мізерна гордота моїх родичів? Іди ж бо: пригадай собі лучче, що я тобі казала, коли мовила, що стану твоєю.
– Се я добре пам’ятаю, Олено. Казала, між іншим, і те, що не могла би-сь без любові ні до кого належати, хіба би-сь перестала чувствувати. А тоді, – казала, – людина що?
– Бачиш, Стефане? – обізвалась вона тихо, – природа каже правду, а супроти неї йти, значило б те саме, що звертати зброю проти себе.
– Вони, може, будуть тобі яку partie brillant [9] Блискуча партія ( фр. ).
надставляти, а не що б ти хотіла! О, Олено, і залізо ломиться!
– Так ти не віриш мені, Стефане?
– Вірю.
– Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?
– Бо ти також людина…
Вона висвободила свою руку з його і гордо повернула голову.
– Ти думаєш, я належу теж до тих, котрі уперед спокійно важать становище і всі обставини якоїсь там людини, все розміркують, а наколи все гарно згоджується, починають любити? Думаєш, що можна би у моїм серці любов штучно виплекати? Стефане, – почулось трохи згодом докірливо, – думаю, що ти повинен мати нині для мене інші слова, а не себе і мене мучити сумнівами.
– Прости мені, Олено! – просив він пристрасно. – Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, і я не зношу її простої.
– Успокійся, любчику! – прошептала вона лагідно. – Вір у мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох років могла б і тобі інша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в’яже лише любов до мене. Інших обов’язків не маєш супроти мене; наші заручини – тайна.
– Я, Олено, я! Зі мною річ інша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що від мене залежить моя доля. Жінка однак, вона тепер полишена на волю долі…
– Дійсно, – сказала вона з вимушеним усміхом. – А так були б ми вже з сим і готові, і могли б о чімсь мудрішім поговорити. Вже недалеко до дому, – додала тихим голосом.
– Ні. – і обоє замовкли.
– Але ти будеш часто писати… – перервала вона перша тишину.
– Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кінці кождого місяця посилати.
– Вони, може, прецінь скоро проминуть, ті два роки, Стефане?.. – її голос краяв його серце.
– І для чого б ні, серденько? Один рік у В., а другий, коли буду асистентом… Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фізично сильна, а тоді все легше перебувається.
– Я буду берегтись, – відказала вона лагідно і слухняно. – Я й тепер сміюсь моді в лице. Але ти, Стефане, бережись і ти… ах!
– Що, любко?
Вони станули й споглянули на себе. Обоє були бліді.
– Ми вже дома.
– Навіть і не завважив, – відповів він придавленим голосом.
– І мені не здавалося, що так близько… З її побілілого лиця горіли стривожені очі. Приступила близько до нього.
– Бувай здоров, Стефане! – і, вхопивши його за руку, сильно стиснула. – Пам’ятай про мене… – шептала в несказанному зворушенні. – Чуєш? Пам’ятай!!
– Олено!
Він пристрасно притис її до серця. Опісля цілував мало що не кождий палець. Ледве замітив, як ухопила його за руку й теж цілувала. Він злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди й заплакала.
– Сили… дорога дівчино! – просив він беззвучним голосом, а в горлі неначе давив його корч.
– Боюсь о наше щастя! – простогнала вона ледве чутно.
– Я… я… ні… – відповів він. – Ми ж любимося.
– Любимося, Стефане, любимося…
* * *
Будучина настала. Вона приволіклась і знічев’я уставилась, довго й гаряче дожидана й тисячний раз проклята, з своєю чудною барвною мішаниною горя й утіхи. Радникові нанесла вона чимало жури й болю. Особливо «світило родини» наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана радника і його жінки. Як скоренько, здавалось добрій женщині, пройдуть шкільні роки! Як легко осягне становище придворного радника!
Сього бажала вона за всяку ціну в світі! Однак інакше склалося.
Почавши від найнижчих класів, треба було для Германа-Євгена-Сидора тримати домашнього інструктора. І як-небудь пан радник з професорами жив на найліпшій стопі, через се дім його був для них кождого часу отвертий; все ж таки Герман-Євген-Сидор приносив кождого півріччя чимраз то гірше свідоцтво. При таких нагодах змінялись любов і пестощі вітця в скаженість. Поводився наче божевільний і був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги мали вже сховок, в котрім держали хлопця доти, доки лютість батька не минула, і він знов у сердечний, супокійний спосіб не запитував про «дитину». Тоді брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на «добре», вставляючись за ним гаряче.
Читать дальше