Ольга Кобилянська - Царівна. Вибрані твори

– Справді не знаю…

– Знаєте, Олено, прийміть К-го. Він незабавки проситиме вас о руку…

Стало тихо.

– Не можу.

– А чому?

– Бо, як ви й самі сказали, в мене аналізуючий і розважуючий дух, критичний розум…

– Не розумію вас зовсім; говоріть ясніше!

– Бачу, що не розумієте мене. Буду отже ясно говорити. Не люблю його, і наші погляди на життя розходяться далеко. Я не в силі його й себе оббріхувати.

– Ви сього й не робите. Він вас хоче, а ви годитесь на се.

– Не зношу його й сумніваюсь, чи зможу ще кого-небудь у життю полюбити. Се вам відомо, пане докторе. А подружжя без любові се, по моїй думці, брудні відносини. А я не хочу в ніякі такі входити.

– Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що мож і полюбити се, що ненавиділось.

– Так, але папіроска – се не людина.

– О, Олено, Олено, – кликнув він, – у що ви вжилися? Куди загонюєтеся ви у своїй хоробливій, пересадженій уяві?

Вона наче гадина та звинулась, випростувалась, та й так чатувала на його слова.

– Подумайте, ради бога, і про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих родичів. Не залишайте задля якоїсь уяви стати для них підпорою. І ви можете колись бути матір’ю!

– Дальше, пане докторе, дальше…

– Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди дінуться ваші родичі, наколи не прийдуть звичайні місячні гроші? До найстаршої сестри? Вона має сама вже діти; і, як нам обоїм звісно, хоробливо скупа. До Ірини? Доходи вчителя музики, хоч і спосібного й дуже інтелігентного, худенькі. Крім того, він хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звісно мені аж надто добре, а і вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батькові й матері аби не було де на старість і голову склонити?!

– Чи ж я тому винна, пане докторе?

– Сього я не кажу; однак ви не смієте забувати, що він і ваш батько!

– Він мій батько, а я його донька…

Старого чоловіка обгорнула сильна нетерпеливість.

– Ради бога! – скликнув. – Адже діти мають якісь обов’язки супроти родичів! Се би вам прецінь знати!! А наколи всього іншого не хочете узнавати, то мусите признати, що він вас живив!

Її очі замиготіли.

– Тут і дійшли ми до мети… – сказала вона з зимним усміхом, підчас коли з її лиця неначеб зникла й остатня крапелька крові. – Живив мене. Сього я не можу забути й ніколи не забуду, пане докторе, ніколи! – сказала врочисто. – Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а властиво відповідно до мого знання, котрим мене мій батько і теперішній устрій суспільний вивінували, хочу собі сама заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитись з родичами… Однак задля обов’язку проти волі сковуватись з мужчиною, з обов’язку його і себе оббріхувати… В чім мені тут добачувати святість обов’язку, коли самий сей обов’язок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане докторе! – сказала, глибоко віддихуючи і слабо усміхаючись. – Я не вернусь більше з раз обраного шляху. Бачите? – додала вона. – Я дійсно одна з тих «розважних критичних умів», котрі ані себе, ані других не щадять. Я все аналізую й не маю милосердя ні над собою…

– Ні над вашим батьком?

– Так, пане докторе.

– З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоїзм, якась божевільність. Ні, – говорив він згірдливо, – ви, справді, не спосібні до самопожертвовання!

– Називайте се в мене егоїзмом, однак не забувайте, що се, що силує мене виходити замуж за К-го, зі сторони моїх… також самолюбство…

– Ви софістка!

– А ви лихий оборонець правди, пане докторе…

– Гірко будете ви колись сього жалувати! – кликнув він. – Ви ще не знаєте життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з ваших засліплених очей! Страшна буде для вас тота хвиля, в котрій каяння і сумління обізвуться в вашім серці!

– Я супроти усього озброєна! – говорила вона з тим самим слабим усміхом, а її очі стали мимоволі вогкі.

– Не проти всього, Олено; проти безмилосердної прози життя – ні. Опроче, вже й сильніші характери, як ви, зламалися.

– Як ви се розумієте?

– Біда ломить і залізо, а ви лиш людина… Вона здригнулася і глянула на нього несамовитим поглядом.

– Ніколи, пане докторе, – відповіла опісля з супокійною гордістю. – Власне для того, що я людина.

По його лиці промайнув якийсь загадочний усміх. Він піднявся і схопив капелюх.

– Зносіть із гідністю наступаючий удар! – сказав і подав їй руку на прощання.

– Дякую вам за ваше співчуття, пане докторе! – відповіла холодно.