Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

— Слухайте, інкури! У землянці Кривого Опа живе чужинський бог. Ось він!

І Зоуго підняв над головою глиняного бичка, якого так довго шукав Оп минулого вечора.

— Це бог тої чужинки, що зараз літає над Великою Рікою примарним птахом. — Зоуго ще раз потряс у повітрі тим бичком. — Ніколи не стерплять боги інкурів, щоб у стійбищі жив чужинський бог. І не стерплять тих, хто віритиме їм. Вони наказують вирядити Опа услід за злочинною Ікою до Краю Примар…

Отак і опинився Оп на цьому березі. А в його землянці тепер поселиться Рудий Лис.

Важко жити інкурам. Зоуго став лютіший, все більше вимагає для своїх богів. Люди мруть, а перечити Зоуго не сміють — бояться, що згасне вогонь. Так каже Зоуго. Тільки тепер його частіше називають Дохлою Гієною. А є такі, що й не вірять йому, і дуже шкодують за Ікою.

Старий скінчив свою розповідь, але раптом повернувся до вогнища — звідки в них вогонь? Адже в Краю Примар вогню немає!..

— Володар Степу допоміг Русові добути вогонь, — пояснила сіроока.

І розповіла, як вони добули цього могутнього звіра, і як цей звір подолав господаря Краю Примар — одновухого ремкаха.

Спантеличений гончар ніяк не міг повірити, що то справжній вогонь, хоч учора і їв засмажену сайгачину. Він торкнувся пальцем жарини і швиденько відсмикнув його — гострий біль пройняв усю руку. Довелося повірити. Так, могутній бог отой Володар Степу…

Русові здавалося, що старий не все розповів. Йому кортіло знати, хто ж тепер перший мисливець у стійбищі, хто замість нього водить мисливців на полювання. По-справедливому очолити мисливців мав Дужий Вепр. Він, може, й поступався Прудконогому Сайгакові у спритності, але в силі — ні.

І Рус лишився задоволений, коли гончар підтвердив його думку.

…Оглянувши околиці, що прилягали до гори, старий гончар лишився задоволений. Він знайшов те, що так старанно шукав, — глину. Тепер лишалося обладнати майданчик, де можна було б ліпити горшки, — не носити ж глину до печери, надто вже високо вона. І можна братися до діла. Він задарма їсти хліб не звик. Знайшов тут старий і всякі трави. Треба буде сходити й нарвати. Щоб у їхній оселі пахло так, як там, у стійбищі, в його землянці.

Надвечір повернувся з полювання на своєму коні Рус. Тварина та була новиною й для старого. Довго милувався нею, навіть зважився й погладити рукою.

Коли стемніло, всі сіли біля вогнища і смажили м’ясо сайгака, якого вполював сьогодні Рус. Їх було тепер троє на величезний і багатий край. Та ще приручений кінь. Його також забирали на ніч у печеру — ховали від хижаків.

Весело потріскував вогонь. Він зігрівав людей, смажив їм м’ясо, наводив жах на нічних звірів. Задоволені були люди. Вони не думали про небезпеку. Та коли б хтось з них надумав вийти з печери і зійти вниз стежкою, то там, унизу, примітив би чи то великий камінь, чи то щось живе, схоже на нього. То був Одновухий, повалений господар цього краю. Він дивився на вогонь у печері і очікував слушного часу для помсти… Сильний ніколи не дарує своєї поразки.

Чимало днів минуло відтоді, як у печері на Землі Примар разом з Ікою та Русом оселився старий гончар Рус тепер не боявся лишати Іку і цілими днями пропадав на рівнині, вистежуючи здобич. Та якось він повернувся з полювання серед дня і нікого не застав у печері. Не було Опа та Іки ніде й поблизу. Де б вони могли бути?

Рус вирушив на пошуки. Скеля мала ще кілька печер, але входи до них так заросли кущами, що їх не так-то легко було виявити. І цього разу натрапив Рус на печеру, якої чомусь раніше не запримітив. Який би то мисливець поминув таку знахідку! Зазирнув туди і, здивований, побачив там Іку. Не виказуючи себе, почав стежити за нею. Сіроока стояла біля стіни і щось видряпувала на ній своїм крем’яним різцем. На стіні лишалися якісь різної величини й форми рисочки та дивні фігурки. І нащо вона це робить?

Обережно ступаючи, Рус нечутно наблизився до своєї подруги. Іка обернулася й усміхнулась.

— Це моє дитинство, — сказала вона й показала на стіну. — Іка змушує каміння говорити.

— Хіба камінь вміє говорити? — здивувався Рус.

— Людина може змусити його, — ствердила Іка.

І почала пояснювати Русові, як ці рисочки та малюнки на камені розповідають про її життя в далекій Країні Теплих Вітрів, про те, як живуть люди у стійбищі інкурів, про Прудконогого Сайгака, про доброго Опа та ще про злого Зоуго. Але Рус нічого цього не міг зрозуміти, бо не йняв віри, як то мертві камені можуть передавати думку людини.