Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

Перший страх швидко минув, і груди Руса сповнились почуттям невимовної радості. Ось він, Рус, на чужих ногах біжить хутчій сайгака, хутчій вітру. Влада над чужими прудкими ногами, над чужою силою сп’янила молодого інкура. Він кричав на повну міць своїх легенів, але сам нічого не чув, бо вуха його були сповнені ураганного вітру.

Інкур кричав:

— Рус переможе коня! Кінь піде за Русом, як собака за людиною. Рус переможе! О-го-го!..

А оскаженілий кінь надсадно іржав і все мчав і мчав…

Зовсім поруч бігли інші коні. Вітер полоскав їхні гриви і хвости, стовпом здіймалась курява.

Інкур мчав на коні незнайомою рівниною…

І так було довго. Мчав, немов у забутті. І раптом помітив, що табуна не стало, що він один мчить на коні. Озирнувся — вдалині тільки хмара пилюки. У Руса заніміли руки, у спину неначе хто кілка вбив, од вітру текли сльози. Він ледве тримався за гриву. Але й кінь уже уповільнив свій шалений біг. Біла піна вкрила його шию і спину. Він важко дихав, хропів і раптом з розбігу повалився на землю. Інкур перелетів через його голову.

Вони обоє довго лежали нерухомо. Першим підвів голову Рус. Кінь лежав, відкинувши назад голову. Його боки важко здіймались. Інкур встав, обережно наблизився до тварини і побачив її покірливі чорні очі. Кінь віддався на волю людини.

Де вони? Прямо перед Русом, за кілька кроків, обривалася земля, а далі — лисніла вода. Мабуть, він стояв на крутому березі якогось озера. Але те озеро, певно, велике, бо краю його не видно. Може, то Велике Озеро, що ковтає сонце?

І справді, воно вже збиралося його ковтати. Скоро настане вечір, а там і ніч. Із своїх схованок вийдуть хижі звірі, а Рус навіть списа не має — він його покинув там, під деревом, де чатував на коня.

«Де ж скеля? Де Іка?» — тривожно подумав Рус.

І цієї миті почулося поряд зовсім мирне і тихе:

— І-го-го-го…

То Руса кликав кінь. Він стояв, чекав на людину. Підійшов і, ще непевно, торкнувся кінської шиї. Тварина здригнулася, але з місця не рушила. Скочив коневі на спину. Той похитнувся і затупцяв на місці.

«Он у тому боці має бути скеля», — дивлячись на сонце, що вже ховалося в озері, подумав Рус і дав напрямок коневі, йому пригадалися слова Іки: «Кінь розумніший за собаку». І він довірився прудконогій тварині — а раптом повернеться до скелі…

І кінь прийшов до скелі.

Минув ще день. Минула ніч. Минуло багато днів і ночей. Місяць уночі спочатку був круглий, а потім почав ущерблюватись, неначе його щоночі потроху злизувала якась потвора, аж поки всього злизала. І його не стало. Потім його не було на небі, були темні, безмісячні ночі. А там знову він з’явився, але був тоненький, як лезо кам’яного ножа. На цей раз він ріс і ріс, і знову став круглий. Так він змінювався кілька разів відтоді, як Іка й Рус опинилися на цьому березі Великої Ріки.

За цей час із того берега сюди прибило кілька плотів. Одні були порожні, на інших лежали померлі інкури, що якимось дивом перепливли бурхливу річку. На плоти з мерцями завжди чигали гієни, і Русові доводилося розганяти їх, пускаючи в діло свій спис. Він не хотів, щоб його братів пожирали оці погані тварюки. Але що робити з трупами — не знав. Він був інкур, а інкури боялися мертвих. Тому знову віддавав їх на волю бурхливої річки, і вони пливли далі, шукаючи собі іншого пристановища.

Якось, розігнавши гієн, він побачив на плоту гончара Опа. Гончар лежав горілиць, але його розплющені очі були не такі, як у мерців, — вони ледь примітно рухались.

Живий! Рус не вірив своїм очам. Вмить скочив на пліт і схилився над старим. Старий так само байдуже дивився в небо, де кружляли птахи. Певно, своїми думками він був з тими птахами, і земного життя для нього вже не існувало. Рус торкнувся його плеча. Старий ворухнув тільки очима і закричав, страшно, пронизливо.

— Oпe, це Рус. Ти не впізнав Руса? — сахнувся інкур, не розуміючи, чого кричить гончар.

Він не подумав, що для старого давно немає Руса, що для нього Рус ширяє у високості з отими білими птахами.

Знову нахилився над старим, але тепер Оп лежав із заплющеними очима і щось швидко-швидко бубонів. У тому бубонінні він раз по раз повторював слово «примара». І Рус нарешті збагнув, чого старий так налякався. Спробував переконати його, що він — ніяка не примара, що він — живий Рус. Але надаремне — той не вмовкав і не хотів розплющувати очей.

На щастя, недалеко була Іка. Вона побачила Руса на плоту і поспішила до нього.