Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

І тут мені згадалося, як у перший день розкопок Синьої могили наш Тимко-бульдозерист зсунув своїм «лемешем» з її маківки купу каміння і всякого сміття. Тоді я мигцем оглянув увесь той непотріб. Археологів узагалі те, що лежить зверху, не вельми цікавить, бо воно має значно пізніше походження, аніж предмет їхніх розкопок. Пригадалося, що тоді я примітив якусь непевної форми брилу пісковика, але не звернув на неї уваги — якось не до того було. А зараз мені подумалось, що саме вона, ота брила, й могла бути тією деталлю!

Шкодувати часу в таких випадках не доводиться, і я того ж дня поїхав у те приазовське селище.

Купу каміння я знайшов там, де її лишив Тимко місяць тому. Перегорнув її, і — о радість! — брила була в моїх руках. Так, це було те, чого мені бракувало: я тримав стилізовану фігуру тура. І вона колись стояла на маківці Синьої могили.

— Це Володар Степу, його зробив Кривий Оп! — вигукнув я, нетямлячи себе з радощів.

І коли б хто бачив мене тієї миті, то, певно, подумав би, що перед ним людина, яка раптом з’їхала з глузду.

Що за Володар Степу? Який Кривий Оп?

А радіти мені справді було з чого: ця «дрібничка», ця деталь переконала мене в тому, що я не помилився, що я правильно розв’язав «археологічного вузлика» і що тепер я маю право розповісти про події, що відбулися тисячі років тому в приазовському степу…

…Вечоріло. Безкрайнім засніженим степом гуляв сирий, холодний вітер. Він по-вовчому завивав у колючих кущах терну. Степові проталини їжачились торішньою травою і навдивовижу скидалися на розстелені шкури величезних тварин.

До самого небокраю степ і степ… Степ та вітер і сірі хмари, що швидко линуть над рівниною.

Коли ж у вечірній імлі далекого небокраю потонуло сонце, вітер ущух, почав сипати мокрий лапатий сніг. Навколо запанувала тиша, і лише чути було, як шелестять сніжинки, вмощуючись на землю. Сніг сипав і сипав. Мовчазний, незатишний і промерзлий степ вкутувався в пухку ковдру. Ненадійна вже була ця ковдра! Ось-ось повіє вітер з-за Великого Озера, що ковтає щовечора сонце, і тоді боязко, як гієна, втече зима й розтане сніг.

Та що це? Раптом тишу порушили невиразні звуки, які з кожною хвилиною дужчали й дужчали, і здавалося, що знову насувається степовий ураган. І ось з темряви вихопились величезні волохаті потвори. Вони, як хвиля, котилися степом. Це було стадо степових велетнів — турів. Опустивши до землі голови з короткими товстими рогами, бики хропли і, розбризкуючи міцними ногами мокрий сніг, мчали кудись у нічну пітьму.

Хто налякав турів? Хто їх переслідує?

Вогонь гнав турів. Он там замиготіли рухливі вогники. Ще мить, і вже справжня вогненна лавина залила степ. При тому світлі можна було розгледіти бородатих людей, закутаних у звірячі шкури. Вони бігли, розмахуючи палаючими головешками і довгими списами з широкими крем’яними наконечниками, щось кричали, а поруч мчали волохаті пси.

Люди гналися за турами. Поміж переслідувачами вирізнявся молодий, міцно скроєний патлань. Він біг у голові юрби, і його могутній голос, сповнений запалу, покривав і крики людей, і гавкіт псів. Це був Прудконогий Сайгак, славетний мисливець і ватаг інкурів, тих самих, чиї землі сягали Великого Озера, яке кожного дня ковтало сонце.

Незабаром з нічної пітьми зіркі очі мисливців вихопили височенну, гостру, як зуби ремкаха — печерного ведмедя, — скелю. Ще гучніше залунали їхні голоси: скоро кінець оцій гонитві, і тоді інкури понесуть у своє стійбище багату здобич. А там, дома, їх чекають голодні діти, жінки і ненаситні боги. Багато м’яса принесуть мисливці, всі будуть задоволені: і люди, і боги, і головне — Провісник волі богів, інкур Зоуго…

Стадо турів уже наближалося до скелі. Гнані людьми й найстрашнішим звіром — вогнем, тури не стишували бігу. Ось перші тварини вже порівнялися із скелею і тієї ж миті щезли, неначе провалилися крізь землю. Лиш там, попереду, внизу, загуркотіло зрушене каміння і почулося глухе падіння важких, масивних тіл. Дике, болісне ревіння смертельно зранених турів, немов вихопившись із підземелля, розітнуло повітря. За першими тваринами у прірву покотилися ті, що бігли зразу за ними. Здавалося, немає такої сили, яка зупинила б цю лавину приречених на загибель тварин.

А над людською юрбою вже лунав переможний клич…

Раптом стадо зупинилось, певне, загіпнотизоване отим жахним ревінням своїх конаючих родичів. Тварини якусь мить стояли нерушно, а потім метушливо й незграбно почали повертати назад. Хмари списів полетіли в них. Люди ще дужче замахали палаючими головешками. Та неймовірний страх перед смертоносною безоднею що стала на шляху, засліпив турів, зробив їх глухими й нечутливими до всього. Вони не бачили вже ні вогню, ні людей, не чули їхніх криків, не відчували болю, що його завдавали списи, кинуті людьми. Стадо, низько нахиливши рогаті голови, мчало на своїх переслідувачів. Величезні, горбаті потвори наближалися до людей, що той вітер. Уже зовсім близько їхнє важке, гаряче дихання. Люди, кидаючи у тварин палаючі головешки, розсипалися врізнобіч: тільки давши ошалілим тваринам дорогу, можна було врятувати власне життя. Цього навчилися люди з досвіду, цю мудрість вони перейняли у своїх батьків, дідів. Але ж собаки не знали тієї науки: гнані невгасимим мисливським запалом, вони люто кинулися на ворога, що насмілився після ганебної втечі стати до бою…